— Ну, Роле, давай! — гукнула Енея ще раз, пірнаючи у протилежний бік сфери.
Я вагався ще якусь мить, а тоді скинув халат і верхній одяг, лишившись у трусах і довгій майці, яку часто надягав замість піжами.
Я стояв на балконі, не маючи жодного поняття, як забратися всередину сфери, що плавала в кількох метрах над моєю головою. Тоді звідкись згори я почув: «Стрибай, дурню!» — і стрибнув.
Невагомість починалася десь на півтори метри вище. Вода була страшенно холодна.
Я перевернувся, заволавши від холоду й відчувши, як у мене стиснулося все, що могло стискатися, і шумно поплив по колу, намагаючись тримати голову над округлою поверхнею. Я не здивувався, коли на балконі з'явився А. Беттік. Зачувши крики, він прийшов подивитись, що тут коїться. Схрестивши ноги, він зі складеними на грудях руками обіперся на огорожу балкона.
— Водичка тепла! — збрехав я, клацаючи зубами. — Й-д-ди д-до нас!
Андроїд усміхнувся і заперечливо похитав головою, наче терплячий батько. Я здвигнув плечима, перекинувся через голову й пірнув.
За секунду чи дві я вже збагнув, що плавання дуже схоже на пересування в невагомості, а плавання в невагомості схоже на звичайне плавання. Протидія води створювала ілюзію саме плавання, а не ширяння, але тут додавалися ще й інші ефекти: наприклад, коли ти зустрічався з бульбашкою повітря, ти міг вдихнути, не виринаючи на поверхню, та й плисти собі далі.
Перекидаючись, я втратив орієнтацію, тоді зіткнувся з великою повітряною булькою, десь метр у діаметрі, і не відразу відскочив до водяної сфери, а на мить завис, зануривши голову в повітря. Поглянувши вгору, я побачив у цій же бульбашці голову та плечі Енеї. Вона дивилась на мене згори й махала мені. На її шкірі виступили сироти — чи то від холодної води, чи то від повітря, яке було ще холоднішим.
— Круто, еге ж? — спитала вона, змахуючи воду з обличчя й обома руками відкидаючи назад мокре волосся. Зараз воно здавалося майже чорним. Я дивився на дівчинку і намагався уявити її матір, чорноволосу жінку-детектива з Луза. Мені це не вдавалося, адже я ніколи не бачив зображення Брон Ламії, тільки чув, що про неї кажуть «Пісні».
— Найважче не вилетіти з води, коли підпливаєш до краю, — поділилася досвідом Енея. Тим часом наша бульбашка перемістилася й зменшилась, а стіна води почала вигинатись у нас з боків і над головою. — Давай навипередки до зовнішньої стінки!
Вона зробила оберт й полинула вперед, а я кинувся її наздоганяти, проте зробив дурість: спробував пройти крізь бульбашку повітря. Боже правий, сподіваюся, що ані А. Беттік, ані дівчинка не помітили, як я судомно задриґав руками й ногами... До краю сфери я дістався за півхвилини після неї. Тут ми затрималися на поверхні: корабель і балкон були під нами, тож ми їх не бачили; поверхня води загиналася праворуч та ліворуч від нас і зникала з поля зору десь внизу, через що здавалося, ніби ми перебуваємо між двома водоспадами; а над нашими головами множилися, вибухали, стискалися й розширялися знову малинові фрактали.
— Я б хотів, аби ми могли бачити зорі, — сказав я і сам здивувався, що промовив це вголос.
— Я теж, — озвалась Енея. Вона підняла очі до бентежного світлового шоу, і мені здалося, що її обличчям ковзнула тінь смутку. — Мені холодно, — сказала вона. Я побачив, що вона міцно стискає вуста, аби не цокати зубами. — Наступного разу, коли корабель створюватиме басейн, скажу йому, щоб зробив воду теплішою.
— Тобі час вилазити, — сказав я.
Ми попливли донизу вздовж краю кулі. Балкон здавався стіною, що підіймається нам назустріч, і цю ілюзію псувала тільки постать А. Беттіка, котрий стояв трохи осторонь, тримаючи в руках великий рушник для Енеї.
— Заплющ очі, — наказала вона мені. Я заплющив і відчув тільки, як важкі, незважаючи на невагомість, бризки хлюснули мені в обличчя, коли дівчинка пробивала собі шлях крізь поверхневий натяг води і пливла поверхнею. За секунду я почув, як прошльопали підлогою її босі п'ятки, коли Енея приземлилася на балконі.
Я зачекав кілька секунд і розплющив очі. А. Беттік обгорнув її рушником, наче ковдрою, і дівчинка зіщулилася під тканиною. Зуби її вибивали дріб попри всі старання зупинити дрижаки.
— О-об-бережно, — вимовила вона. — Роз-розвертайся, як т-т-тільки ви-виринеш з вод-д-ди, бо г-г-гепнешся на г-голову та й з-з-зламаєш собі шию.
— Дякую, — відказав я, і не думаючи вилазити, поки вони з А. Беттіком не заберуться з балкона.
Вони не затримались, і за мить я вигріб назовні, махаючи руками й ногами в шаленій спробі розвернутися на 180 градусів, перш ніж вилечу з невагомості. Я крутнувся надто сильно, смикнувся в інший бік і важко гупнувся на п'яту точку.
Я потягнув до себе ще один рушник, що його А. Беттік передбачливо залишив для мене на бильцях, промокнув обличчя і сказав:
— Кораблю, тепер можеш прибрати мікрополе з невагомістю.
Я зрозумів свою необачність майже відразу, але перш ніж встиг скасувати свій наказ, кількасот галонів води уже падали на балкон: такий собі водоспад крижаної води, що величезною масою і водномить бухнув із висоти. Якби я стояв саме під сферою, мене могло б розчавити — дещо комічний кінець великої пригоди! — але оскільки я присів на бильця за кілька метрів від краю водяного валу, мене тільки вмазало в балкон і затягло у вирву, коли вода піднялася й перехлюпнула через огорожу. Я мав усі шанси вилетіти в космос, пролетіти повз хвіст корабля, що розташовувався п'ятнадцятьма метрами нижче, впасти аж на дно еліпсоїдної бульбашки поля-стримувача та й сконати там, наче комаха, що потонула в яйцеподібній склянці.
Вчепившись у поручні, я тримався щосили, доки потік, рокочучи, йшов наді мною.
— Перепрошую, — сказав корабель, зрозумівши свою помилку й змінюючи поле навкруги таким чином, аби втихомирити повінь. Я помітив, що крізь відчинені двері до приміщення з голографічною нішею не потрапило жодної краплі.
Коли мікрополе зібрало всю воду в кулі, корабель підняв їх нагору. Кулі тихенько хлюпали. Я знайшов на балконі свій промоклий рушник і зайшов усередину. Прозорий отвір за моєю спиною зачинився, вода, мабуть, уже була в баках, чекаючи на очищення. Потім корабель використає її знову — для наших потреб або як реактивну масу. Раптом я завмер на місці:
— Кораблю! — грізно проказав я.
— Так, пан-Ендіміоне?
— Сподіваюся, це не дурний жарт із твого боку?!
— Ви маєте на увазі те, що я виконав ваш наказ прибрати мікропіле з невагомістю, пан-Ендіміоне?
— Еге ж.
— Неприємна подія трапилася виключно внаслідок недогляду, пан-Ендіміоне. Я ніколи не жартую. Запевняю вас, я не страждаю наявністю почуття гумору.
— Ну-ну, — відповів я із сумнівом.
Прихопивши промоклий одяг і черевики, я пошльопав нагору, сушитися та перевдягатися.
Наступного дня я пішов до А. Беттіка в його, як він його називав, «машинне відділення». Це приміщення і дійсно нагадувало машинний відсік океанського корабля: гарячі труби, незрозумілі громіздкі конструкції, що нагадували електродвигуни, вузенькі перекидні мостики та металеві платформи. Проте А. Беттік продемонстрував мені, що первинним призначенням цього приміщення було слугувати інтерфейсом між рушіями корабля та генераторами полів через різноманітні з'єднувачі на кшталт стимсимсів. Мушу зізнатися, що віртуальна реальність ніколи мене не приваблювала, тому, переглянувши кілька віртуальних зображень корабля, я вимкнув усі ці штуковини і всівся поруч із гамаком А. Беттіка, бо хотів із ним поговорити. Він розповів, як допомагав обслуговувати та переоснащувати цей корабель упродовж довгих десятиріч і як він почав сумніватися, що корабель знову колись полетить. Я відчув його задоволення, що ця подорож відбувається насправді.
— А ти так і планував супроводжувати того, кого старий поет обере подорожувати разом із дівчинкою? — спитав я.
Андроїд уважно подивився на мене.
— Я виношував таку потаємну думку впродовж ста років, пан-Ендіміоне. Але я не дуже сподівався, що вона справдиться. Я вдячний вам за те, що ця подорож відбулася.
Вдячність його була такою щирою, що я на мить відчув збентеження.
— Краще не дякуй, доки ми не втечемо від Пакса, — сказав я, аби змінити тему. — Гадаю, вони чекатимуть на нас біля Ренесанс-Вектора.