Выбрать главу

— Дуже ймовірно, — погодився блакитношкірий чоловік.

Схоже, він недуже переймався через таку перспективу.

— Як гадаєш, погроза Енеї випустити з корабля повітря може спрацювати вдруге? — запитав я.

А. Беттік похитав головою.

— Вони прагнуть захопити дівчинку живою, але вдруге вже не поведуться на той самий блеф.

Мої брови поповзли вгору.

— Ти насправді вважаєш, що вона блефувала? Мені здалося, що вона була готова відкрити наш поверх просто у вакуум.

— Не думаю, — відказав А. Беттік. — Звісно, я не дуже знаю цю молоду особу, проте я мав приємність кілька днів бути поряд з її матір'ю та іншими прочанами під час їхньої подорожі Гіперіоном. Пан-Ламія любила життя і цінувала життя інших. Я вірю, що пан-Енея могла би виконати свою загрозу, якби була сама, але навряд чи вона здатна свідомо заподіяти шкоду вам або мені.

Я не міг нічого заперечити, тож наша розмова перекинулась на інші речі: корабель, кінцевий пункт нашого перельоту, світи Мережі — як же вони, певно, змінилися за ці роки, що минули з часу Падіння.

— Якщо нам вдасться сісти на Ренесанс-Векторі, — сказав я, — ти плануєш там нас полишити?

— Полишити вас? — перепитав А. Беттік, уперше виказуючи ознаки здивування. — Чому б я мав там полишити вас?

Я зробив непевний жест рукою:

— Ну... Мабуть... Я мав на увазі, мені здавалося, що ти хотів отримати свободу, тож шукатимеш її в першому ж цивілізованому світі, де ми зупинимось...

Я замовк, аби не бовкнути ще якоїсь дурниці.

— Моя свобода полягає в тому, щоб вирушити в цю подорож, — зауважив андроїд. Він усміхнувся. — А до того ж, пан-Ендіміоне, я навряд чи зміг би змішатися з місцевими мешканцями, якби й насправді захотів лишитися на Ренесанс-Векторі.

Я давно хотів з'ясувати це питання.

— Ти міг би змінити колір шкіри, — припустив я. — Корабельний автохірург може це зробити... — я знову замовк, помітивши на його обличчі якийсь незрозумілий і надто складний для мене вираз.

— Як вам відомо, пан-Ендіміоне, — розпочав А. Беттік, — ми, андроїди, не запрограмовані так, як програмують машини. Ми навіть не маємо заданих параметрів та азімотиваторів, які були у перших моделей Штінтів із ДНК, з яких потім склалася інтелігенція Корду... але певні пріоритети були, так би мовити, чітко прописані для нас, коли йшла розробка наших головних інстинктів. І один із найголовніших інстинктів, звичайно, — підкорятися людям, там, де це не суперечить здоровому глузду, і захищати людей. Цей азімотиватор старіший за роботехніку і біоінженерію[80], так мені казали. А ще один... інстинкт... — не змінювати кольору шкіри.

— Але ти міг би це зробити? — запитав я. — Невже ти не зробив би цього, якщо б наші життя залежали від кольору твоєї шкіри?

— Звісно, міг би, — відказав А. Беттік. — Я — створіння, яке має свободу волі. Я міг би це зробити, а надто якщо б це могло врятувати вас і пан-Енею. Але такий мій вибір змусив би мене почуватися... незручно. Дуже незручно.

Я кивнув, хоча так і не зрозумів його до кінця. Ми заговорили про інше.

* * *

Того ж самого дня я заповзявся робити інвентаризацію наявних на кораблі зброї та знарядь для відкритого космосу. Шафи на тому поверсі, де був повітряний шлюз, виявилися повними всякого добра, а деякі речі були такими архаїчними, що я мусив питати у корабля про їхнє призначення. Із тими шафками, де зберігалося приладдя для роботи за бортом, усе було більш-менш зрозуміло: скафандри — космічні та для роботи в небезпечній атмосфері, чотири летючі велосипеди, ретельно складені таким чином, аби розміститися в прикомірках під стінною шафою зі скафандрами, надпотужні переносні ліхтарі, усе необхідне для таборування, осмотичні маски й акваланги з ластами та гарпунними рушницями, один електромагнітний літальний пояс, три валізки з інструментом, дві добре укомплектовані аптечки, шість пар окулярів — нічного бачення й інфрачервоні, — стільки ж легких навушників із мініатюрними мікрофонами та відеокамерами, а ще комлоґи. Про комлоґи мені довелося розпитати у корабля, адже я зростав на планеті, де не було інфосфери і де такими штуковинами ніколи не користувався. Комлоґи були різні: від антикварних, у вигляді тонкого срібного браслета, схожого на ювелірну прикрасу — такі були в ужитку кілька десятиріч тому, — до геть стародавніх, масивних, завбільшки з невеличку книжку. Усіх їх можна було використовувати для зв'язку, для зберігання великих обсягів інформації, для під'єднання до місцевих інфосфер, а найстаріші моделі — ще й для під'єднання до планетарних ліній «світло+», а через них і до мегасфери.

Я потримав на долоні один із таких браслетів. Він нажив менше одного грама. Ні на що непридатний. Із розмов мисливців з інших світів я дізнався, що на деяких планетах начебто знову виникають примітивні інфосфери — здається, Ренесанс-Вектор був одним із таких світів, — але реле ліній «світло+» не працювали вже більше трьох століть. Ці лінії замовкли з Падінням. А колись на цьому зв'язку базувалося все життя Гегемонії... Я вже зібрався було покласти комлоґ у його футляр з оксамитовою оббивкою.

— Ця штука вам згодиться: її зручно прихопити із собою, якщо полишатимете мене надовго, — зауважив корабель.

Я озирнувся.

— Навіщо?

— Аби мати інформацію, — пояснив корабель. — Я з радістю завантажу більшу частину даних зі своєї пам'яті в цей комлоґ чи й в інші. І ви матимете доступ до них у будь-яку мить.

Я пожував губами, прикидаючи, яка користь носити на своєму зап'ясткові плутану пам'ять нашого корабля. Раптом я почув голос бабусі, що промовляла з мого дитинства: «Знання — це завжди скарб, Роле. Для людини, котра прагне зрозуміти Всесвіт, вищими за знання є тільки любов і чесність».

— Гарна думка, — сказав я, застібаючи браслет у себе на руці. — І коли ти зможеш завантажити інформацію?

— Щойно завантажив, — відповів корабель.

Шафи зі зброєю я уважно оглянув ще раніше, коли ми мандрували до Парваті: там не було нічого такого, що могло затримати хоча б одного швейцарського гвардійця бодай на секунду. Але тепер я переглянув уміст шаф, маючи на думці інше.

Дивно, якими старими виглядають старожитні речі. Скафандри, летючі велосипеди, лампи-переноски — майже все, що було на борту корабля, виглядало як антикваріат, випадало із сучасного стилю. Тут не було монокостюмів-трико, які ще звуться «друга шкіра», натомість своїми розмірами, фасонами та кольорами всі речі нагадували голографічну ілюстрацію до історичного тексту. Але зброя — це інша справа. Так, зброя була давньою, але звичною для мого ока і моєї руки.

Консул, без сумніву, був мисливцем. На стійці містилось з півдесятка добре змащених і законсервованих дробовиків. Я міг би хоч зараз вирушити з будь-яким із них на болота, на качине полювання. Тут знайшлася й маленька двостволка калібру 0,310 і масивна рушниця калібру 28. Я відставив убік помпову рушницю шістнадцятого калібру, старовинну, але в чудовому стані, і взяв для неї патрони.

Лазерні рушниці були прегарні. Консул, мабуть, славився як справжній колекціонер, тому що рушниці ці були не тільки смертоносною зброєю, а й витворами мистецтва — орнаментовані ложа, воронована сталь, ручна робота, ідеальне збалансування. За тисячу літ, що минули з двадцятого століття, коли особисту зброю виробляли масово, вбивчу, дешеву й потворну, наче металеві дверні колодки, деякі з нас, і ми з Консулом серед цієї меншості, навчилися цінувати чудову зброю, виготовлену вручну і в обмеженій кількості. Я бачив перед собою мисливські рушниці великих калібрів, плазмові гвинтівки (така назва не є помилковою — на навчаннях у Місцевій гвардії нам пояснили, що плазмові патрони, звісно, є згустками чистої енергії, коли вони вже вийшли зі ствола, але система нарізів у стволі надає їм перевагу, поки вони не випаруються), дві лазерні гвинтівки, вкриті багатим різьбленням (а ось тут назва помилкова, радше через архаїчність мови, ніж самої зброї), які не надто відрізнялися від тієї рушниці, з якої не так давно пан-Герріґ застрелив мою Іззі, матово-чорну гвинтівку штурмових ЗС — вона, можливо, нагадувала ту, яку триста років тому полковник Кассад привіз із собою на Гіперіон, плазмову зброю величезного калібру — з нею Консул міг полювати на динозаврів в якомусь зі світів, — і три пістолети. Тут не було жезлів смерті, і я цим тішився. Я ненавидів цю диявольську штуку.

вернуться

80

азімотиватор — вигаданий термін, скоріш за все, містить натяк на прізвище відомого американський письменника-фантаста Айзека Азімова (англ. Isaac Asimov; 02.01.1920 — 06.04.1992). Він автор більш ніж 500 книжок. Більшу частину своїх творів А. Азімов присвятив перспективам створення штучного інтелекту. Короткі оповідання про роботів склали збірник «Завершений робот» (The Complete Robot, 1982). Найвідомішими є його книжки про роботів, у тому числі «Я, робот» (1950), детективна серія «Сталеві печери» (1954), «Голе сонце» (1957), «Роботи ранкової зорі» (1983) і «Роботи та Імперія» (1985).