Я підвівся з ліжка і тільки тоді зауважив, що на мені нема одягу, відтак наблизився до вікна. Задував свіжий осінній бриз, але моя щока відчула теплий дотик сонця. Я був у кам'яній вежі. До самого обрію тяглися пагорби, вкриті ковдрою з жовтої челми та низькорослого яз-дерева. На гранітних скелях яскравіли плями вічносиніх рослин. Я побачив розсип будівель, фортечний вал і вигин ще однієї вежі, що нависала над гірським схилом. Споруди здавалися старими. Якість побудови, органічність архітектурного стилю промовляли про майстерність і смак, притаманні давній епосі, ще до Падіння.
Я відразу здогадався, де я: зарості челми та яз-дерева дозволяли припустити, що я все ще перебуваю на південному континенті Аквіла, а вишуканість руїн наводила на думку про покинуте місто Ендіміон.
Мені ніколи не доводилось бувати в місті, якому моя родина завдячувала своїм ім'ям, але я багато чув про нього від бабусі, хоронительки наших родинних легенд. Ендіміон — одне з перших міст, заснованих після аварії спускового апарата, що сталася ще майже на сімсот років раніше. До Падіння місто славилося своїм університетом, і його величезна, фортечного взірця споруда домінувала над старим містом, що розкинулося біля її підніжжя. Прадід бабусиного діда професорував у цьому університеті, поки війська Пакса не захопили всієї центральної частини Аквіли і не змусили тисяч людей утікати звідси.
І от тепер я повернувся.
Двері відчинилися, і до кімнати зайшов голомозий чоловік із блакитною шкірою і кобальтово-синіми очима. У руках він тримав одяг — білизну і костюм із тканини, схожої на домоткані простирадла на моєму ліжку.
— Прошу одягатися, — сказав він.
Мушу зізнатися, що я лише мовчки витріщався на нього, доки той не повернувся й не вийшов із кімнати. Блакитна шкіра. Яскраво-сині очі. Волосся відсутнє. Він... це... це мав бути андроїд[11]! Перший андроїд, якого я бачив у своєму житті. Якби мене запитали раніше, я б відповів, що на Гіперіоні не залишилось андроїдів. Ще до Падіння їхнє біовиробництво заборонили, і хоча легендарний Сумний Король Біллі багато віків тому завіз їх сюди, аби з допомогою андроїдів збудувати більшість міст на півночі, я ніколи не чув, що вони ще залишилися у нашому світі. Здивовано похитавши головою, я почав одягатися. Одяг підійшов, навіть попри те, що я мав надто широкі плечі та довгі ноги.
Коли андроїд повернувся, я знову стояв біля вікна. Він зупинився у відчинених дверях і махнув рукою, запрошуючи:
— Будь ласка, йдіть за мною, пан-Ендіміоне.
Прикусивши язик, аби не вибухнути запитаннями, я поплентався за ним сходами нагору. Кімната, куди ми прийшли, займала весь верхній поверх вежі. Надвечірнє сонце червоними та жовтими променями лилося в кімнату крізь вітражні вікна. Одне з вікон було привідчинене, і я чув, як далеко внизу під поривами вітру, що налітав із долини, шурхотіло рясне листя.
Ця кімната була такою ж білою та порожньою, як і та, з якої я прийшов, але посередині тут кучугурилася купа медичного обладнання та пульти з приладдям для зв'язку. Андроїд вийшов, зачинивши за собою важкі двері, а я тільки за секунду усвідомив, що в центрі всіх цих медичних штукенцій є людина.
Принаймні я сподівався, що це людина.
Чоловік напівсидів у ліжку з плинопіну, що плавало на повітряній подушці. Ліжко було геть обплутане трубками, внутрішньовенними крапельницями, комп'ютерними кабелями та ще чимось, схожим на пуповину. Усе це з'єднувало зморщену постать на ліжку з медичним обладнанням. Я кажу «зморщену», хоча насправді тіло цього чоловічка скидалося на мумію. Шкіра звисала, наче складки на старому шкіряному піджаку, майже голий череп був поцяткований старечими плямами. Руки та ноги настільки ослабли, що перетворилися на рудиментарні відростки. Та й уся постать цього старого загалом нагадувала мені зморшкувате безпере пташеня, що випало з гнізда. Пергаментна шкіра стариганя мала блакитний відлиск, що змусив мене на мить подумати про андроїдів, але тоді я побачив, що це геть інший відтінок блакитного — легке блакитне мерехтіння долонь, ребер і чола, а відтак я зрозумів, що дивлюся на людину, яка реально скористалася сотнями процедур терапії Поульсена. Чи постраждала через них.
Тепер ніхто більше не проходить поульсенізації. Методику втратили під час Падіння, а речовини з інших світів, які вживали для цієї терапії, загубилися в часі та просторі. Принаймні так я досі вважав. Але тепер бачив перед собою істоту у віці кількасот із гаком років, яка напевне пройшла курс поульсенізації не пізніше декількох десятиріч тому.
Старий розплющив очі.
Пізніше у своєму житті мені довелося дивитись в очі, що мали в собі стільки ж сили, але на ту мить я не був готовий побачити погляд такої напруги. Гадаю, я позадкував.
— Підійди ближче, Роле Ендіміон.
Наче затуплене лезо шкрябало по пергаменті — ось як звучав його голос. А вуста ворушилися, мовби дзьоб у черепахи.
Я зробив кілька кроків уперед, так що між мною та мумією в ліжку залишився лише пульт із кнопками. Кліпнувши, старий підняв долоню, яка, здавалося, важила надто багато для тонкої гілочки, що була зап'ястям.
— Ти знаєш, хто я такий? — проскрипів він тихо, майже пошепки.
Я похитав головою.
— А знаєш, де ти?
Я набрав у груди повітря.
— В Ендіміоні. Гадаю, у покинутому університеті.
Зморшки склались у беззубу усмішку.
— Дуже добре. Тезка впізнає купу каміння, що дала початок його родовому імені. Але ти не здогадуєшся, хто я такий?
— Ні.
— І ти не хочеш запитати, як ти врятувався від страти?
Я не змінив пози, просто стояв собі й чекав.
Старий усміхнувся знову.
— Так, ти маєш рацію. Усе приходить до того, хто вміє чекати. А подробиці не такі вже й важливі... хабарі впливовим особам, шокер замість смертельного кийка, ще хабарі — тим, хто мав засвідчити смерть і позбавитися мертвого тіла. Але нас цікавить не «як», правда ж, Роле Ендіміон?
— Ні, — нарешті заговорив і я. — Цікавить «навіщо».
Черепашачий дзьоб смикнувся, старий кивнув важкою головою. Я помітив, що навіть попри шкоду, завдану йому сотнями років, обличчя старого зберегло гостроту та кутастість рис — типове обличчя сатира.
— Саме так, — погодився він. — Навіщо? Навіщо морочитися з фальшуванням твоєї страти й тягти твоє довбане тіло на інший бік грьобаного континенту? Дійсно, навіщо?
Грубощі, що зривалися з уст старого, не здавались образливими. Схоже, на довгому віку він так звик пересипати мову брутальними словами, що тепер їх можна було пропускати повз вуха. Я мовчки чекав на продовження.
— Я хочу, аби ти виконав для мене одне завдання, Роле Ендіміон, — прохрипів старий із присвистом. По крапельницях цідилася світла рідина.
— А в мене є вибір?
На його обличчі знову промайнула усмішка, але очі залишалися непорушними, мов те каміння, з якого були змуровані стіни навколо.
— Вибір завжди є, любий хлопчику. У нашому випадку ти можеш проігнорувати той боржок, який завинив, коли я врятував тобі життя, і просто піти звідси... тобто буквально. Моя прислуга тебе не зупинятиме. Якщо пощастить, ти виберешся з цієї закритої місцевості, знайдеш шлях до більш цивілізованих країв та уникнеш патрулів Пакса, яких може дещо... гм-м... збентежити твоя особа й відсутність документів.
Я кивнув. Мій одяг, годинник, робочі папери та посвідчення особи, видане Паксом, скоріш за все спочивали вже на дні бухти Тоскагай. За той час, що я пропрацював провідником мисливців, я встиг забути, що в містах посвідчення особи перевіряють на кожному кроці. Якби я вирушив до якогось міста на узбережжі чи в центральних районах, мені б довелося швидко про це згадати. Навіть працюючи в сільській місцевості, наприклад, пастухом або провідником, людина потребувала посвідчення, аби сплатити податки чи церковний збір. А це означало, що решту життя мені доведеться переховуватися десь у глушині, уникаючи товариства.
— Або, — вів далі старий, — ти можеш виконати для мене завдання й розбагатіти, — він помовчав, поки його темні очі вивчали мене з тим самим виразом, який я помічав у професійних мисливців, коли ті розглядають цуценят: будуть із них добрі мисливські собаки чи ні?
11
андроїд (від