Незнаний новий світ! Я ніколи не зможу передати той хміль, що вдарив мені в голову тієї миті — попри аварію, попри скрутне становище, в якому ми опинилися, попри все! Переді мною розпростерся новий світ. Я й гадки не мав, що це може так мене схвилювати, коли уявляв собі космічні подорожі. Ця планета була дуже схожою на Гіперіон: придатне для дихання повітря, оздоблений легенькими пасмами хмаринок блакитний, кольору ляпіс-лазурі, небосхил, хоч і значно світліший за гіперіонський, і ріка за нашими плечима — тут вона була ширшою, ніж на Ренесанс-Векторі. Обома берегами тяглися джунглі: праворуч — скільки сягало око, ліворуч — до брами порталу, що напівховався в розбуялій рослинності. Перед собою ми побачили борозну, яку провів корабель своїм носом спочатку на річковому дні, а тоді й на вузькій піщаній косі. Відразу за смугою піску починалися джунглі, пишне віття нависало з усіх боків, наче бахромчата зелена завіса над вузькою сценою.
І водночас ця картина, що здавалася майже звичною, була геть інакшою: чужими ароматами віяв вітрець, іншою була сила тяжіння, сонце світило надто яскраво, «дерева» в джунглях навіть не нагадували тих, які я знав — на перший погляд я б визначив їх як пірчасті голонасінні[88], — а над нашими головами розліталися врізнобіч налякані нашим гучним прибуттям небачені білі птахи.
Ми попростували корпусом до носа, туди, де він наскочив на пляж. Легкий бриз розвівав волосся Енеї та смикав мене за сорочку. Повітря було наче напахчене прянощами — можливо, корицею та чебрецем, тільки аромат був м'якший і багатший. Ніс корабля ззовні не був прозорим, хоч я й не знав тоді, чи це корабель прибрав прозорість, чи він завжди був односторонньо прозорим. Навіть лежачи на боці, корабель був надто високий і надто крутий, аби можна було просто скотитися з нього долу; нам допомогло лиш те, що він доволі глибоко занурився у прибережний пісок. Знову за допомогою мотузки я спустив на пляж спершу А. Беттіка, потім дівчинку, а наприкінці, прихопивши заплічний мішок із притороченою плазмовою рушницею, я теж зісковзнув на пісок, згрупувавшись і покотившись щільно утрамбованою поверхнею.
Мій перший крок у чужому світі виявився навіть не кроком — падінням, і, як наслідок, із повним ротом піску.
Дівчинка й андроїд допомогли мені підвестися. Енея скоса поглянула на корабель.
— А як ми потрапимо назад? — запитала вона.
— Ми можемо змайструвати драбину, підтягти впале дерево чи... — тут я постукав по своєму заплічникові, — скористатися килимом-літуном.
Ми взялися роздивлятись берег і джунглі. Прибережна смуга була вузькою, лише кілька метрів від носа корабля до лісу, пісок під яскравим сонячним промінням віддавав радше червоним, аніж жовтим. Ліс стояв щільною темною стіною. Берег продувався прохолодним бризом, а під густими кронами дерев стояла така спека, що повітря можна було ножем різати. Папоротеподібні голонасінні, двадцять метрів заввишки, шурхотіли та тремтіли, наче вусики гігантських комах.
— Заждіть тут хвилину, — сказав я і зробив крок під покров лісу. Підлісок виявився густим, переважно з папоротників, але сланких і в'юнких. Ґрунт був настільки вологий, що радше скидався на губку. У лісі пахло гнилизною та застояною водою, але запах був не такий, як на болотах Гіперіона. Я згадав про кліщів-дракул і кусючих риб зі свого скромного досвіду спілкування з дикою природою й став уважніше дивитися собі під ноги. Зі стовбурів голонасінних спадали, закручуючись спіраллю, ліани, перегороджуючи мені шлях мереживом, яке в зеленому мороці здавалося плетеним із канатів. Я пошкодував, що не додав мачете до свого переліку найнеобхідніших речей.
Я вклинився в гущавину не більше ніж на десять метрів, як раптом високий кущ із важким червоним листям неначе вибухнув майже поруч із моїм обличчям. «Листя» заляскало крилами і, зірвавшись, полетіло геть під пологом лісу. Шум від шкірястих крил нагадав мені великих фруктоїдних кажанів-криланів[89], що їх кораблями-ембріоносцями завезли на Гіперіон наші пращури.
— Чорт забирай, — прошепотів я і почав пробиватися назад крізь хащі вологої рослинності.
Так-сяк я вибрався на піщаний берег, порвавши при цьому сорочку. Енея й А. Беттік вичікувально дивились на мене.
— Це джунглі, — повідомив я.
Ми повернулися до ріки, сіли на напівзанурений у воду пень і почали споглядати наш корабель. Бідолаха нагадував велетенського кита, викинутого на берег, так наче це був кадр із якоїсь голографічної стрічки про Стару Землю.
— Навіть не знаю, чи зможе він колись знову літати, — задумливо промовив я, розламуючи плитку шоколаду на три шматки й подаючи один дівчинці, а другий — блакитношкірій людині.
— Я гадаю, що зможу, — пролунав голос із мого зап'ястка.
Зізнаюся, що мене аж вгору підкинуло. Я геть забув про браслет із комлоґом.
— Кораблю? — сказав я, піднісши руку до рота і говорячи просто в браслет, бо саме так я говорив у портативний радіопередавач, коли служив у Місцевій гвардії.
— Нема потреби так робити, — зауважив голос корабля. — Я вас чудово чую, дякую. Ви запитували, чи можу я знову літати? Відповідь — так, майже напевно. Коли я повернувся на Гіперіон і прибув до міста Ендіміон, мені довелося робити значно складніший ремонт.
— Добре, — мовив я. — Радий, що ти можеш... гм... сам себе відремонтувати. Тобі знадобляться якісь матеріали? Чи запчастини?
— Дякую, ні, пан-Ендіміоне, — відповів корабель. — Ремонт в основному полягатиме в перерозподілі тих матеріалів, що вже є, та переконструюванні певних пошкоджених блоків. Ці роботи заберуть небагато часу.
— А як багато оце «небагато»? — поцікавилась Енея. Вона доїла шоколад і тепер облизувала пальці.
— Шість стандартних місяців. Якщо тільки не трапиться непередбачених ускладнень.
Ми троє перезирнулися. Я подивився на джунглі. Сонце спустилося нижче, і його горизонтальні промені висвітлювали верхівки хвойних папоротників. Тіні між рослинами стали ще чорнішими.
— Шість місяців? — перепитав я.
— Якщо не трапиться непередбачених ускладнень, — підтвердив корабель.
— Які будуть ідеї? — звернувся я до своїх супутників.
Енея вмокнула пальці в річку, хлюпнула собі трохи води на обличчя, а відтак відкинула з лоба мокре волосся.
— Ми зараз на ріці Тетіс, — зауважила вона. — Нам тільки треба рухатися вниз по ріці, доки не знайдемо наступного порталу.
— А ти можеш повторити цей трюк? — запитав я.
Змахнувши воду з обличчя, вона перепитала:
— Який трюк?
Я знизав плечима.
— Та нічого особливого... лишень змусити працювати машину, що зупинилася триста років тому. Ось який трюк.
Енея подивилась на мене чесними темними очима.
— Я не знала, чи це мені вдасться, Роле, — вона поглянула на А. Беттіка, який слухав нашу розмову з незворушним виразом обличчя. — Слово честі.
— А що б трапилось, якби тобі не вдалося? — тихо запитав я.
— Вони би нас схопили, — відповіла Енея. — Гадаю, вас обох вони б відпустили, а мене доправили на Пацем. І це було би останнє, що ви б почули про мене. Ви чи хтось інший.
У мене аж дрож пробіг поза спиною від того, як вона це сказала: спокійно і просто.
— Добре. Усе спрацювало. Але як ти це зробила?
Вона змахнула рукою, наче хотіла, щоб їй дали спокій, — жест, до якого я вже почав звикати.
— Точно не знаю, — відповіла дівчинка. — У снах я бачила, що портал, можливо, мене пропустить...
88
голонасінні (Gymnospermae) — група насінних рослин, що характеризуються наявністю насіння і насінного зачатка, які лежать відкрито на лусочках шишок (звідси і назва групи). За зовнішнім виглядом сучасні голонасінні дуже різноманітні. У тропіках і субтропіках обох півкуль Землі в низькорослих вічнозелених сухих лісах і чагарниках зростають саговники. Зовні вони дуже схожі на папороті або пальми.
89
крилан (Pteropus) — рід рукокрилих, родини Криланових, що об'єднує 65 видів тварин. Більшість криланів нічні тварини. Під час сутінок вони летять до фруктових дерев, щоб поживитися. Фруктові соки є головною їжею криланів.