Выбрать главу

— Викладайте, — сказав я.

Старий склепив повіки, його часте дихання перейшло в хрипіння. Коли він заговорив, то навіть не потурбувався розплющити очі.

— Ти вмієш читати, Роле Ендіміон?

— Так.

— Ти читав поему, яку називають «Пісні»?

— Ні.

— Але ж ти чув щось із неї? Ти ж народився в клані кочових пастухів, і не може такого бути, аби ваші хроністи не переповідали чогось із «Пісень»? — у надтріснутому голосі почулися дивні нотки. Можливо, скромність?

Я стенув плечима.

— Я чув тільки уривки. У моєму клані частіше слухали «Поему про Сад» або ще Сагу про Ґленнона-Гайта.

Риси сатира склалися в посмішку:

— «Поема про Сад». Звісно. У цій поемі ім'я Рол належить головному герою, кентавру, чи не так?

Я нічого не відповів. Бабуся полюбляла цього персонажа, і ми з мамою зростали, слухаючи оповідки про нього.

— Ти віриш у те, про що там йдеться? — раптом спитав старий. — У «Піснях», мається на увазі.

— Вірю? — перепитав я. — Тобто що все відбувалося так, як у них розказується? Прочани, і Ктир, і все таке інше? — я помовчав. Так, були такі, що вірили в усі ці казки, про які йшлося в «Піснях». Були й такі, що не вірили жодному слову з цих віршів, мовляв, усе це тільки міф, пустопорожня балаканина, вигадана, аби додати таємничості Падінню, яке насправді було лише потворною війною та хаосом. — Ніколи про це не думав, — відказав я чесно. — А це має якесь значення?

Здавалося, що старий зайшовся кашлем, але тоді я зрозумів, що ці сухі, деренчливі звуки — то насправді здавлений сміх.

— Жодного значення, — вимовив він нарешті. — А тепер слухай. Я розповім тобі про завдання... у загальних рисах. Розмова забирає в мене надто багато сил, тому із запитаннями заткнися, доки я не закінчу, — він кліпнув і махнув поцяткованою клешнею в бік стільця під білим простирадлом: — Сідай, якщо хочеш.

Я похитав головою і залишився стояти, як і стояв, по стійці «вільно».

— Як знаєш, — сказав старий. — Моя розповідь починається майже двісті сімдесят сім років тому, в часи Падіння. Одна з прочанок у «Піснях» була моєю доброю знайомою. Її звали Брон Ламія[12]. Вона існувала насправді. Після Падіння... після того, як Гегемонія загинула й відкрилися Гробниці часу... Ламія народила доньку, яку назвала Діана, але дівча мало вперту вдачу і змінило ім'я майже відразу, як тільки почало говорити. Якийсь час вона відзивалася на Цинтію, тоді на Кату[13] — зменшувальне від Геката, а коли їй виповнилося дванадцять, друзі та рідні йменували її Теміс. Коли я бачив її востаннє, вона називалась Енея...

Я навіть не уявляв, як пишеться це ім'я.

Стариган зупинився й скоса позирнув на мене.

— Ти думаєш, що це фігня, але імена мають значення. Якби тебе не назвали так, як колишнє місто, яке, своєю чергою, було найменоване на честь старовинної поеми, я б не звернув на тебе уваги і тебе б тут зараз не було. Ти був би мертвий. Годував би хижих черв'яків у Великому Південному морі. Ти це розумієш, Роле Ендіміон?

— Ні, — відказав я.

Він струснув головою.

— Хай буде так. Проїхали. На чому я зупинився?

— Коли ви бачили її востаннє, вона називала себе Енея.

— Так, — старий знову стулив повіки. — Дитиною вона була не те щоб така вже й гарненька, але вона була... особлива. Унікальна. Не вередлива, незважаючи на оті дурниці зі зміною імені. Просто... особлива, — він усміхнувся, оголивши рожеві ясна. — Ти колись зустрічався з по-справжньому особливою людиною, Роле Ендіміон?

Я вагався лише мить.

— Ні, — відказав я. Це було не зовсім так. Цей стариган був особливий. Та я знав, що він питає не про це.

— Ката... Енея... вона була особлива, — вів далі він, знову заплющивши очі. — І її мати це знала. Звичайно, Ламія знала, що дитина буде особливою ще до того, як її народила, — він замовк, а тоді трохи розплющив очі, аби скоса подивитися на мене. — Але ж ти мав чути цю частину «Пісень»!

— Так, — погодився я. — Згідно із пророцтвом, зробленим кібридом, жінка на ім'я Ламія мала народити дитину, відому як Навчителька.

— Дурне прізвисько! — старий ледь не плюнув. — Ніхто й не думав називати так Енею в ті часи, коли я її знав. Вона просто була дитиною, із блискучим розумом, дуже впертою, але дитиною. Усе надзвичайне, що було в ній, ще тільки мало проявитись. Але тут...

Голос його зійшов нанівець, очі наче затягла плівка. Схоже було на те, що старий упустив нитку розмови. Я чекав.

— Але тут Ламія Брон померла, — закінчив він за кілька хвилин так енергійно, наче й не було тієї паузи в його монолозі, — а Енея зникла. Їй було дванадцять. Формально я був її опікуном, але вона не просила мого дозволу, аби зникнути. Одного дня вона пішла, і я більше ніколи не мав від неї жодної звістки, — тут він знову зупинився, наче був машиною, що час від часу потребувала перемотування стрічки із записом. — На чому я зупинився? — спитав він нарешті.

— Із того часу ви не мали від неї звісток.

— Так, я не мав від неї звісток... Але я знав, куди вона вирушила й коли вона з'явиться знову. Гробниці часу тепер під охороною, нікому до них не дістатися з того часу, як їх оточили війська Пакса, але, можливо, ти пам'ятаєш назви Гробниць і те, як вони працюють, Роле Ендіміон?

Я хмикнув. Моя бабуся мала звичку екзаменувати мене щодо подробиць її усних оповідок схожим чином. Я звик вважати, що бабуся дуже стара. Але порівняно із цим допотопним, висхлим дідуганом моя бабуся видавалася немовлям.

— Гадаю, я пам'ятаю назви гробниць, — сказав я. — Одна з них звалася Сфінкс[14], ще одна — Нефритова гробниця, тоді Обеліск, Кришталевий моноліт, це та, де похований воїн...

— Полковник Кассад Федман, — пробурмотів старий, а тоді знову втупився в мене. — Продовжуй.

— Три Печерні гробниці...

— Тільки третя Печерна гробниця мала прохід, — знову перервав мене старий. — До лабіринтів в інших світах. Пакс її запечатав. Давай далі.

— Це все, що я можу пригадати... ні, ще Ктирів палац.

Обличчя старого протяла усмішка. Так могла би всміхатись черепаха.

— Не можна забувати про Ктирів палац і нашого старого друзяку Ктиря, це точно. Усі Гробниці назвав?

— Гадаю, так, — відповів я. — Усі.

Мумія в ліжку кивнула, погоджуючись.

— Донька Брон Ламії зникла в одній із гробниць. Можеш здогадатися, у котрій із них?

— Ні, — сказав я, хоча й здогадувався.

— Через тиждень після смерті Ламії дівчинка залишила записку, глупої ночі вирушила до Сфінкса і — зникла. Ти пригадуєш, хлопче, куди веде шлях крізь Сфінкса?

— У «Піснях» розповідається, — почав я, — що саме крізь цю гробницю Сол Вайнтрауб зі своєю дочкою здійснили подорож у далеке майбутнє.

— Саме так, — прошепотів старий. — Сол і Рахіль, та й ще кілька дорогих для мене людей, зникли у Сфінксі ще до того, як Пакс запечатав цю гробницю і закрив усю Долину Гробниць часу. У ті давні часи багато хто намагався знайти короткий шлях до майбутнього, але Сфінкс, схоже, сам вирішував, хто може мандрувати крізь час його тунелем.

— І дівчинку він впустив, — зауважив я.

Старий лише вишкірився на це ствердження очевидного.

— Роле Ендіміон, — проскрипів він нарешті, — ти знаєш, що я хочу тобі доручити?

— Ні, — відповів я, хоча, знову ж таки, мав певні припущення.

— Я хочу, аби ти вирушив за моєю Енеєю, — виголосив старий. — Хочу, аби ти знайшов її, захистив її, втік із нею, і — коли вона виросте й стане тією, ким вона має стати, — переказав їй моє послання. Я хочу, аби ти передав, що її дядько Мартін помирає, і якщо вона хоче знову з ним поговорити, їй слід повернутися додому.

Я змусив себе дихати рівно. Я вже здогадався, що цей стариган колись мав бути поетом Мартіном Силеном. Хто ж не чув про «Пісні» та про їхнього автора?! Незрозуміло, як він примудрився уникнути репресій з боку Пакса й залишитися жити в цьому закритому місці, але я не збирався розгадувати цю загадку.

вернуться

12

алюзія на життя і творчість видатного англійського поета-романтика Джона Кітса, постать якого відіграє значну роль у тетралогії. Фанні (Френсіс) Брон, після одруження — Ліндон (Brawne, 09.08.1800 — 04.12.1865) — наречена Джона Кітса і його муза, кохання до котрої, зокрема, надихнуло поета написати «Ламію» (Lamia,1820) — одну з його пізніх поем, де ламія — це демонічна спокусниця, інтерпретація образу якої наводиться автором за «Життям Алоллонія Тіанського» давньогрецького філософа-софіста Філострата (бл. 170/172-247/250). Українською мовою поема не перекладалася.

вернуться

13

Діана (лат. Diana) у римській міфології богиня полювання і дикої природи, жіночності, уособлення Місяця; відповідає грецьким Артеміді і Селені; Цинтія, Сінтія — грец. жіноче ім'я, «народжена на горі Кінф», (на острові Делос, місце народження Артеміди та Алоллона); Геката (грец. Εκατη) — у найдавнішу епоху богиня Місяця, пізніше богиня чаклунства, що асоціюється з перехрестями, брамами тощо; Теміс, також Теміда, Феміда (грец. Θεμις) — у давньогрецькій міфології дочка Урана й Геї, друга законна дружина Зевса, його порадниця, яка наглядала за тим, щоб ані люди, ані боги не порушували законів. Її називали рятівницею та покровителькою пригноблених, бо вона стежила, щоб не кривдили людей, які потребують допомоги; Енея — жіноче ім'я, утворене від чоловічого імені Еней (грец. Αινειας, лат. Aeneas) — герой античної міфології, син Анхіса й Афродіти; після Гектора найелаветніший герой Трої. Енею присвячена Енеїда — епічний твір Вергілія. Сюжети й образи легенд про Енея часто використовувалися в літературі Нового часу. Для українського читача найбільш цікавою є «Енеїда» — українська бурлескно-травестійна поема, написана І. Котляревським.

вернуться

14

тут: Сфінкс — одна з Гробниць часу. У міфології Сфінкс (грец. Σφιγξ) — істота з тулубом лева та головою іншої тварини чи людини. У давньогрецькій міфології та мистецтві Сфінкс — крилате чудовисько з тулубом лева та жіночим обличчям, породження Тифона та Єхидни, відоме своїми загадками. Великий Сфінкс (араб.  — Abū al-Haul, Батько Жаху) — найдавніша монументальна скульптура на Землі, що збереглася донині, розташована на західному березі ріки Ніл в Гізі поблизу сучасного Каїра. Висічена з монолітної вапняної скелі у формі великого лева з головою людини. Розміри Великого Сфінкса: довжина 73,5 м; ширина 19,3 м; висота 20,22 м; між передніми лапами було розташоване святилище.