— Викладайте, — сказав я.
Старий склепив повіки, його часте дихання перейшло в хрипіння. Коли він заговорив, то навіть не потурбувався розплющити очі.
— Ти вмієш читати, Роле Ендіміон?
— Так.
— Ти читав поему, яку називають «Пісні»?
— Ні.
— Але ж ти чув щось із неї? Ти ж народився в клані кочових пастухів, і не може такого бути, аби ваші хроністи не переповідали чогось із «Пісень»? — у надтріснутому голосі почулися дивні нотки. Можливо, скромність?
Я стенув плечима.
— Я чув тільки уривки. У моєму клані частіше слухали «Поему про Сад» або ще Сагу про Ґленнона-Гайта.
Риси сатира склалися в посмішку:
— «Поема про Сад». Звісно. У цій поемі ім'я Рол належить головному герою, кентавру, чи не так?
Я нічого не відповів. Бабуся полюбляла цього персонажа, і ми з мамою зростали, слухаючи оповідки про нього.
— Ти віриш у те, про що там йдеться? — раптом спитав старий. — У «Піснях», мається на увазі.
— Вірю? — перепитав я. — Тобто що все відбувалося так, як у них розказується? Прочани, і Ктир, і все таке інше? — я помовчав. Так, були такі, що вірили в усі ці казки, про які йшлося в «Піснях». Були й такі, що не вірили жодному слову з цих віршів, мовляв, усе це тільки міф, пустопорожня балаканина, вигадана, аби додати таємничості Падінню, яке насправді було лише потворною війною та хаосом. — Ніколи про це не думав, — відказав я чесно. — А це має якесь значення?
Здавалося, що старий зайшовся кашлем, але тоді я зрозумів, що ці сухі, деренчливі звуки — то насправді здавлений сміх.
— Жодного значення, — вимовив він нарешті. — А тепер слухай. Я розповім тобі про завдання... у загальних рисах. Розмова забирає в мене надто багато сил, тому із запитаннями заткнися, доки я не закінчу, — він кліпнув і махнув поцяткованою клешнею в бік стільця під білим простирадлом: — Сідай, якщо хочеш.
Я похитав головою і залишився стояти, як і стояв, по стійці «вільно».
— Як знаєш, — сказав старий. — Моя розповідь починається майже двісті сімдесят сім років тому, в часи Падіння. Одна з прочанок у «Піснях» була моєю доброю знайомою. Її звали Брон Ламія[12]. Вона існувала насправді. Після Падіння... після того, як Гегемонія загинула й відкрилися Гробниці часу... Ламія народила доньку, яку назвала Діана, але дівча мало вперту вдачу і змінило ім'я майже відразу, як тільки почало говорити. Якийсь час вона відзивалася на Цинтію, тоді на Кату[13] — зменшувальне від Геката, а коли їй виповнилося дванадцять, друзі та рідні йменували її Теміс. Коли я бачив її востаннє, вона називалась Енея...
Я навіть не уявляв, як пишеться це ім'я.
Стариган зупинився й скоса позирнув на мене.
— Ти думаєш, що це фігня, але імена мають значення. Якби тебе не назвали так, як колишнє місто, яке, своєю чергою, було найменоване на честь старовинної поеми, я б не звернув на тебе уваги і тебе б тут зараз не було. Ти був би мертвий. Годував би хижих черв'яків у Великому Південному морі. Ти це розумієш, Роле Ендіміон?
— Ні, — відказав я.
Він струснув головою.
— Хай буде так. Проїхали. На чому я зупинився?
— Коли ви бачили її востаннє, вона називала себе Енея.
— Так, — старий знову стулив повіки. — Дитиною вона була не те щоб така вже й гарненька, але вона була... особлива. Унікальна. Не вередлива, незважаючи на оті дурниці зі зміною імені. Просто... особлива, — він усміхнувся, оголивши рожеві ясна. — Ти колись зустрічався з по-справжньому особливою людиною, Роле Ендіміон?
Я вагався лише мить.
— Ні, — відказав я. Це було не зовсім так. Цей стариган був особливий. Та я знав, що він питає не про це.
— Ката... Енея... вона була особлива, — вів далі він, знову заплющивши очі. — І її мати це знала. Звичайно, Ламія знала, що дитина буде особливою ще до того, як її народила, — він замовк, а тоді трохи розплющив очі, аби скоса подивитися на мене. — Але ж ти мав чути цю частину «Пісень»!
— Так, — погодився я. — Згідно із пророцтвом, зробленим кібридом, жінка на ім'я Ламія мала народити дитину, відому як Навчителька.
— Дурне прізвисько! — старий ледь не плюнув. — Ніхто й не думав називати так Енею в ті часи, коли я її знав. Вона просто була дитиною, із блискучим розумом, дуже впертою, але дитиною. Усе надзвичайне, що було в ній, ще тільки мало проявитись. Але тут...
Голос його зійшов нанівець, очі наче затягла плівка. Схоже було на те, що старий упустив нитку розмови. Я чекав.
— Але тут Ламія Брон померла, — закінчив він за кілька хвилин так енергійно, наче й не було тієї паузи в його монолозі, — а Енея зникла. Їй було дванадцять. Формально я був її опікуном, але вона не просила мого дозволу, аби зникнути. Одного дня вона пішла, і я більше ніколи не мав від неї жодної звістки, — тут він знову зупинився, наче був машиною, що час від часу потребувала перемотування стрічки із записом. — На чому я зупинився? — спитав він нарешті.
— Із того часу ви не мали від неї звісток.
— Так, я не мав від неї звісток... Але я знав, куди вона вирушила й коли вона з'явиться знову. Гробниці часу тепер під охороною, нікому до них не дістатися з того часу, як їх оточили війська Пакса, але, можливо, ти пам'ятаєш назви Гробниць і те, як вони працюють, Роле Ендіміон?
Я хмикнув. Моя бабуся мала звичку екзаменувати мене щодо подробиць її усних оповідок схожим чином. Я звик вважати, що бабуся дуже стара. Але порівняно із цим допотопним, висхлим дідуганом моя бабуся видавалася немовлям.
— Гадаю, я пам'ятаю назви гробниць, — сказав я. — Одна з них звалася Сфінкс[14], ще одна — Нефритова гробниця, тоді Обеліск, Кришталевий моноліт, це та, де похований воїн...
— Полковник Кассад Федман, — пробурмотів старий, а тоді знову втупився в мене. — Продовжуй.
— Три Печерні гробниці...
— Тільки третя Печерна гробниця мала прохід, — знову перервав мене старий. — До лабіринтів в інших світах. Пакс її запечатав. Давай далі.
— Це все, що я можу пригадати... ні, ще Ктирів палац.
Обличчя старого протяла усмішка. Так могла би всміхатись черепаха.
— Не можна забувати про Ктирів палац і нашого старого друзяку Ктиря, це точно. Усі Гробниці назвав?
— Гадаю, так, — відповів я. — Усі.
Мумія в ліжку кивнула, погоджуючись.
— Донька Брон Ламії зникла в одній із гробниць. Можеш здогадатися, у котрій із них?
— Ні, — сказав я, хоча й здогадувався.
— Через тиждень після смерті Ламії дівчинка залишила записку, глупої ночі вирушила до Сфінкса і — зникла. Ти пригадуєш, хлопче, куди веде шлях крізь Сфінкса?
— У «Піснях» розповідається, — почав я, — що саме крізь цю гробницю Сол Вайнтрауб зі своєю дочкою здійснили подорож у далеке майбутнє.
— Саме так, — прошепотів старий. — Сол і Рахіль, та й ще кілька дорогих для мене людей, зникли у Сфінксі ще до того, як Пакс запечатав цю гробницю і закрив усю Долину Гробниць часу. У ті давні часи багато хто намагався знайти короткий шлях до майбутнього, але Сфінкс, схоже, сам вирішував, хто може мандрувати крізь час його тунелем.
— І дівчинку він впустив, — зауважив я.
Старий лише вишкірився на це ствердження очевидного.
— Роле Ендіміон, — проскрипів він нарешті, — ти знаєш, що я хочу тобі доручити?
— Ні, — відповів я, хоча, знову ж таки, мав певні припущення.
— Я хочу, аби ти вирушив за моєю Енеєю, — виголосив старий. — Хочу, аби ти знайшов її, захистив її, втік із нею, і — коли вона виросте й стане тією, ким вона має стати, — переказав їй моє послання. Я хочу, аби ти передав, що її дядько Мартін помирає, і якщо вона хоче знову з ним поговорити, їй слід повернутися додому.
Я змусив себе дихати рівно. Я вже здогадався, що цей стариган колись мав бути поетом Мартіном Силеном. Хто ж не чув про «Пісні» та про їхнього автора?! Незрозуміло, як він примудрився уникнути репресій з боку Пакса й залишитися жити в цьому закритому місці, але я не збирався розгадувати цю загадку.
12
алюзія на життя і творчість видатного англійського поета-романтика Джона Кітса, постать якого відіграє значну роль у тетралогії. Фанні (Френсіс) Брон, після одруження — Ліндон (Brawne, 09.08.1800 — 04.12.1865) — наречена Джона Кітса і його муза, кохання до котрої, зокрема, надихнуло поета написати «Ламію» (Lamia,1820) — одну з його пізніх поем, де ламія — це демонічна спокусниця, інтерпретація образу якої наводиться автором за «Життям Алоллонія Тіанського» давньогрецького філософа-софіста Філострата (бл. 170/172-247/250). Українською мовою поема не перекладалася.
13
Діана
14
тут: Сфінкс — одна з Гробниць часу. У міфології Сфінкс (