[1] Еней, попливши синім морем,На Карфагену оглядавсь;Боровсь з своїм, сердега, горем,Слізьми, бідняжка, обливавсь.Хоть од Дідони плив поспішно,Та плакав гірко, неутішно.Почувши ж, що в огні спеклась,Сказав: «Нехай їй вічне царство,Мені же довголітнє панство,І щоб друга вдова найшлась!»
[2] Як ось і море стало грати,Великі хвилі піднялись,І вітри зачали бурхати,Аж човни на морі тряслись.Водою чортзна-як крутило,Що трохи всіх не потопило,Вертілись човни, мов дурні.Троянці з страху задрижали,І що робити, всі не знали,Стояли мовчки всі смутні.
[3] Один з троянської ватаги,По їх він звався Палінур;Сей більше мав других одваги,Сміленький був і балагур;Що наперед сей схаменувсяІ до Нептуна окликнувся:«А що ти робиш, пан Нептун!Чи се і ти пустивсь в ледащо,Що хочеш нас звести нінащо?Хіба півкопи і забув?» [4] А далі після сеї мовиТроянцям він так всім сказав:«Бувайте, братця, ви здорові!Оце Нептун замудровав.Куди тепер ми, братця, пійдем?В Італію ми не доїдем,Бо море дуже щось шпує,Італія відсіль не близько,А морем в бурю їхать слизько,Човнів ніхто не підкує. [5] Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,Відсіль вона невдалеку:Сіцілія, земля багата,Вона мені щось по знаку.Дмухнім лиш, братця, ми до неїЗбувати горесті своєї,Там добрий цар живе Ацест.Ми там, як дома, очуняєм,І, як у себе, загуляєм,Всього у нього вдоволь єсть». [6] Троянці разом прийнялисяІ стали веслами гребти,Як стрілки, човники неслися,Мов ззаду пхали їх чорти.Їх сіцілійці як уздріли,То з города, мов подуріли,До моря бігли всі встрічать.Тут між собою розпитались,Чоломкались і обнімались,Пішли до короля гулять.
[7] Ацест Енею, як би брату,Велику ласку показав,І, зараз попросивши в хату,Горілкою почастовав;На закуску наклали сала,Лежала ковбаса чималаІ хліба повне решето.Троянцям всім дали тетеріІ відпустили на кватері:Щоб йшли, куди потрапить хто. [8] Тут зараз підняли банькети,Замурмотали, як коти,І в кахлях понесли пашкети,І киселю їм до сити;Гарячую, м’яку бухинку,Зразову до рижків печінку,Гречаний з часником панпух.Еней з дороги налигавсяІ пінної так нахлестався,Трохи не виперсь з його дух. [9] Еней хоть трохи був підпилий,Та з розумом не потерявсь;Він син був богобоязливий,По смерті батька не цуравсь.В сей день його отець опрягся,Як чикилдихи обіжрався, —Анхіз з горілочки умер.Еней схотів обід справлятиІ тут старців нагодовати, —Щоб біг душі свій рай одпер. [10] Зібрав троянську всю громадуІ сам пішов надвір до них,Просить у їх собі пораду,Сказав їм річ в словах таких:«Панове, знаєте, троянеІ всі хрещенії миряне,Що мій отець бував Анхіз,Його сивуха запалилаІ живота укоротила,І він, як муха в зиму, зслиз. [11] Зробити поминки я хочу,Поставити обід старцям —І завтра ж – далі не одстрочу.Скажіте: як здається вам?»Сього троянці і бажали,І всі уголос закричали:«Енею, боже поможи;Коли же хочеш, пане, знати,І сами будем помагати,Бо ми тобі не вороги». [12] І зараз миттю всі пустилисьГорілку, м’ясо куповать,Хліб, бублики, книші вродились,Пійшли посуди добувать;І коливо з куті зробили,Сити із меду наситили,Договорили і попа;Хазяїнів своїх ззивали,Старців по улицям шукали,Пішла на дзвін дякам копа. [13] На другий день раненько встали,Огонь надворі розвелиІ м’яса в казани наклали,Варили страву і пекли.П’ять казанів стояло юшки,А в чотирьох були галушки,Борщу трохи було не з шість;Баранів тьма була варених,Курей, гусей, качок печених,Досита щоб було всім їсть. вернуться
Запічок – заглибина в комині печі різної величини, частіше з боку припічка і полу. Тому Дідона, щоб дістати кресало, «скочила на піл». В запічку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало і трут. Трут робили з відвареного в гречаному попелі ґноту, ганчірки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана від удару залізного кресала об камінь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, відходи під час обробки льону або конопель – і роздували вогонь.
вернуться
Стояв у неї на городі – чому очерет складений на городі, а не в дворі, де стоять садибні будівлі, копиці сіна, соломи та ін.? У садибі двір (інколи обгороджений) – зовсім не те саме, що город. Город обробляється і на ньому можна ставити ожереди, копиці тощо тільки тоді, коли достигла городина зібрана, а нова ще не посаджена. У даному разі саме так стоїть справа зі скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тільки став лід на стоячих водах і ще не випав великий сніг. Город, що спускається до низу, в цю пору пустує і на ньому зручно складати очерет. До весни увесь він чи більша частина його буде спалена.
Костер – тридцять кіп пов'язаного в кулі очерету. В копі – 60 кулів.
вернуться
Послала душу к чорту в ад – всі, хто накладає на себе руки, – вчиняє тяжкий гріх, якому немає прощення. Самогубцям уготовані вічні муки в пеклі (III, 71).
вернуться
Палінур – керманич на човні Енея. Згідно з легендою. Палінур був кинутий у море з волі богів, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув від рук тубільців. Його ім'ям був названий мис на південно-західному узбережжі Італії, в області Луканія. В «Енеїді» Вергілія Еней ще зустрінеться з Палінуром у підземному царстві Плутона (Вергілій. – Кн. б. – Ряд. 337 – 387).
вернуться
Ацест – легендарний цар Сіцілії, родом з Трої. Цим пояснюється, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».
вернуться
Як водиться у подібних випадках, несподіваних гостей почастували тим, що тримали у запасі для такої нагоди, – салом, ковбасою, а оскільки вони з далекої морської дороги зголодніли, то подали й тетерю (гарячу страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип'яток сухарів, засмажити цибулею на олії, посолити – і тетеря готова. Сало – воно ще не раз буде згадуватися в «Енеїді». З прадавніх часів його місце у харчовому раціоні українського народу дуже значне. Серед харчових припасів, які, збираючись на війну з рутульцями, готує військо царя Латина, на першому місці – сало і пшоно (IV, 98). З салом пов'язана велика кількість народних приказок, оповідань, анекдотів. Напр.: «Ой якби-то було так, щоб я царем стався – сало б їв, з салом спав, салом би вкривався». Ковбаса – традиційний спосіб її приготування: «Свиняче м'ясо з салом порізати на шматочки, посипати сіллю, перцем і цим фаршем наповнити вимиті свинячі кишки, спекти в звичайній печі, а перед подачею на стіл піджарити» (Маркевич. – С. 155).
Решето – господарська річ для просівання чого-небудь. До дерев'яного круглого обода знизу кріпиться сітка, через яку просіюють (зерно, крупу). Те ж, що й сито, тільки в останнього густіша сітка (для борошна, товченої макухи та ін.). Решето чи щось інше, використовуване як хлібниця, ставили обов'язково посередині стола, щоб гостям було зручно брати нарізаний хліб. Хліб – усьому голова, споконвічна пошана до «святого хліба» глибоко коріниться в народній свідомості. Хлібина на покритому скатертиною столі – неодмінний атрибут патріархальної хати, надто в святковий час.
вернуться
Пашкети в кахлях – «Не маючи пашкетних форм, заможні селяни готують цю страву в кахлях. Замішують пшеничне тісто з маслом і з молоком, обкладають цим тістом кахлю, перше змазавши її маслом, кладуть гусячі нирки, печінку, кусочки м'яса, заливають товченою печінкою, закривають все це краями того ж тіста і ставлять у піч пектись – поки буде готове» (Маркевич. – С. 157).
Кахлі – поширені і зараз керамічні плитки для личкування (облицьовування) стін, печей тощо.
Сита – розведений водою мед або медовий відвар на воді.
Зразову до рижків печінку – зрази – страва з яловичини: скручений биток з м'яса, в даному разі з печінки, з начинкою. Рижки, рижики – їстівні гриби.
вернуться
В сей день його отець опрягся – Еней прибув до Сіцілії якраз через рік після смерті свого батька Анхіза на цій землі. Опрягся – в бурлескній манері, зневажливо, мов про скотину: помер.
Чикилдиха – назва гіршого гатунку горілки.
вернуться
Громчуя – об'єднана місцем проживання чи родом занять, або тим і другим спілі, нігті, людей. Громадські зібрання, сходи відігравали винятково важливу роль у суспільному житті. Показовий приклад – козацькі ради на Запорізькій Січі.
Нар.: Громада – великий чоловік. Як громада скаже, так і буде.
вернуться
Поставити обід старцям – за давнім звичаєм, на похороні і поминках обов'язково влаштовували обід для старців.
вернуться
Книш – хлібний виріб з пшеничного, інколи житнього і гречаного борошна; по краях тісто розпліскують коржем і завертають наверх так, що воно сягає тільки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олією. Приготування книша з житнього і гречаного борошна: «Вчинити житнього тіста, замісити гречаним борошном; коли підійде, викачувати на столі; ліплять книші з допомогою ложки, яку опускають перед цим у розтоплений свинячий смалець. Зліпивши, сажають у піч, а вийнявши, знову змазують смальцем» (Маркевич. – С. 154).
Коливо – ритуальне блюдо, обов'язкове на поминках; кутя з пшениці, розведена ситою. Перш, ніж приступити до страв під час поминального обіду, споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покійника: «Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почиває та й нас дожидає!..» (Номис. – С. 8).
Хазяїнів своїх ззивали – тобто сіцілійців, на землі яких у даний момент перебували троянці.
Сити із медом наситили – тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь (див. також коментар: II, 8).
Пішла на дзвін дякам копа – копа – полтина (К.), тобто п'ятдесят копійок. Дати на дзвін – заплатити, щоб дзвонили в церкві за упокій душі. Нар.: Дзвонять за упокій душі (Номис. – С. 160).
вернуться
Подана в помірному гротескно-жартівливому тоні картина приготування поминального обіду. Поминки – не бенкет, багатий стіл з різноманітними та вишуканими наїдками й напоями, приправами та делікатесами тут буде недоречним. Готуються звичайні, повсякденні страви. Аби тільки обід був добре приготовлений та щоб усім, хто прийде вшанувати покійного, вистачило їжі. На поминки кликати не обов'язково, приходять усі рідні, близькі, сусіди. Старці сходяться з усієї округи. Звичайно, з цієї нагоди найбільше наварили борщу, який за кількістю компонентів та способів приготування (залежно від локальних умов і пори року) не має собі рівних серед інших страв української кухні. Борщ – головна страва обіду. Порівняно з іншими стравами, борщ займає, можна сказати, чільне місце у фольклорі. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. – С. 92, 173). Менше від борщу, хоч зовсім не набагато, варять юшки (п'ять казанів проти шести – дивовижно витримана загальна співрозмірність між собою найбільш поширених страв, кількість визначає і питому вагу в порівнянні з іншими стравами).
Юшка, так само як і галушки, – страва загалом на сніданок та вечерю. Треба зауважити, що під «юшкою» часто розуміли бідняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодників-єпископів, докоряє їм бідняками, які «юшечку хлебчуть». Звідси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М'ясом хвалиться, а воно і юшки не було (Номис. – С. 51). Тому, коли юшка не бідняцька, як правило, це підкреслюється. У коментованій строфі Іван Котляревський зазначає, що в усі казани спочатку поклали варити м'ясо – отже, обід багатий. Галушки – давніші способи приготування: «Взяти гречаного борошна, підбити на воді досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, півгодини покип'ятити, покласти олії або масла чи засмажити салом з цибулею і подавати» (Маркевич. – С. 152).
Приєднана в кінці строфи до звичайних на поминках страв «тьма» варених баранів, «курей, гусей, качок печених» – гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного. З другого боку, обкладені горами печені демократичні вагани з борщем – на місці. Вони співзвучні стилеві поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п'яне гульбище.