Выбрать главу
124 Се вдови бідні, безпомощні, Яким приюту не було; Се діви чесні, непорочні Яким спідниці не дуло; Се що без родичів остались… І сиротами називались, А послі вбгались і в оклад; Се що проценту не лупили, Що людям помагать любили, Хто чим багат, то тим і рад.
125 Тут также старшина правдива, Бувають всякії пани; Но тілько трохи сього дива, Не квапляться на се вони! Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові, Які правдиву жизнь вели; Тут люде всякого завіту, По білому єсть кілько світу, Которі праведно жили».
126 «Скажи ж, моя голубко сиза, — Іще Еней яги спитав. — Чом батька я свого Анхиза І досі в вічі не видав? Ні з грішними, ні у Плутона, Хіба йому нема закона, Куди його щоб засадить?» «Він божої, — сказала, — крові, І по Венериній любові, Де схоче, буде там і жить».
127 Базікавши, зійшли на гору, На землю сіли оддихать, І, попотівши саме впору, Тут принялися розглядать, Анхиза щоб не прогуляти, Обридло-бо і так шукати; Анхиз же був тогді внизу, І, похожавши по долині, Об миленькій своїй дитині Водив по мізку коверзу.
128 Як глядь на гору ненароком, І там свого синка уздрів, Побіг старий не просто — боком І ввесь од радости згорів. Хватавсь з синком поговорити, О всіх спитатись, розпросити І повидатись хоть часок; Енеєчка свого обняти, По-батьківській поціловати, Його почути голосок.
129 «Здоров, синашу, ма дитятко! — Анхиз Енеєві сказав. — Чи се ж тобі таки не стидно, Що довго я тебе тут ждав? Ходім лишень к моїй господі, Та поговорим на свободі, За тебе будем мірковать». Еней стояв так, мов дубина, Котилась з рота тілько слина, Не смів мертвця поціловать.
130 Анхиз, сю бачивши причину, Чого синочок сумовав, І сам хотів обнять дитину — Та ба! уже не в ту попав; Принявсь його щоб научати І тайности йому сказати, Який Енеїв буде плід, Якії діти будуть жваві, На світі зроблять скілько слави, Яким то хлопцям буде дід.
131 Тогді-то в пеклі вечерниці Лучились, бачиш, як на те, Були дівки та молодиці І там робили не пусте: У ворона собі іграли, Весільних пісеньок співали, Співали тут і колядок; Палили клоччя, ворожили, По спині лещатами били, Загадовали загадок.
132 Тут заплітали джерегелі, Дробушечки на головах; Скакали по полу вегері, В тісної баби по лавках; А в комин сужених питали, У хатніх вікон підслухали, Ходили в північ по пусткам; До свічки ложечки палили, Щетину із свині шмалили Або жмурились по куткам.
133 Сюди привів Анхиз Енея І між дівок сих посадив; Як неука і дуралея, Принять до гурту їх просив; І щоб обом їм услужили, Як знають, так поворожили, Що стрінеться з його синком: Чи він хоть трохи уродливий, К чому і як Еней щасливий, Щоб всіх спитались ворожок.
134 Одна дівча була гостренька І саме ухо прехихе, Швидка, гнучка, хвистка, порскенька, Було з диявола лихе. Вона тут тілько і робила, Що всім гадала, ворожила, Могуща в ділі тім була; Чи брехеньки які сточити, Кому імення приложити, То так якраз і додала.
135 Призвідця зараз ся шептуха І примостилась к старику, Йому шепнула біля уха І завела з ним річ таку: «Ось я синкові загадаю, Поворожу і попитаю, Йому що буде, розкажу; Я ворожбу такую знаю, Хоть що, по правді одгадаю, І вже ніколи не збрешу».
136 І зараз в горщечок наклала Відьомських разних-всяких трав, Які на Костянтина рвала, І те гніздо, що ремез клав: Васильки, папороть, шевлію, Петрів батіг і конвалію, Любисток, просерень, чебрець; І все се налила водою Погожею, непочатою, Сказавши скількось і словець.
137 Горщок сей черепком накрила, Поставила його на жар, І тут Енея присадила, Щоб огоньок він роздував; Як розігрілось, зашипіло, Запарилось, заклекотіло, Ворочалося зверху вниз; Еней наш насторочив уха, Мов чоловічий голос слуха, Те чує і старий Анхиз.