Выбрать главу
І знай, що все веслом махає, І в морду тиче хоч кому, Од каюка всіх одганяє, А по вибору своєму Потрошечку в човен саджає І зараз човен одпихає, На другий перевозить бік: Кого не візьме, як затнеться, Тому сидіти доведеться, Гляди — і цілий, може, вік.
Еней в кагал сей як убрався, Щоб зближитися к порому, То з Палінуром повстрічався, Штурмановав що при йому. Тут Палінур пред ним заплакав, Про долю злу свою балакав, Що через річку не везуть; Но баба зараз розлучила, Енею в батька загвоздила, Щоб довго не базікав тут,
Попхались к берегу поближче, Прийшли на самий перевіз, Де засмальцьований дідище Вередовав, як в греблі біс; Кричав, буцімто навіжений, І кобенив народ хрещений, Як водиться в шинках у нас; Досталось родичам сердешним, Не дуже лаяв словом, гречним, Нехай же зносять в добрий час.
Харон, таких гостей уздрівши, Оскілками на їх дививсь, Як бик скажений заревівши, Запінивсь дуже і озливсь: «Відкіль такії се мандрьохи, І так уже вас тут не трохи, Якого чорта ви прийшли? Вас треба хати холодити! Вас треба так опроводити, Щоб ви і місця не найшли.
Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту, Я вам потиличника дам; Поб'ю всю пику, зуби, морду, Аж не пізна вас дідько сам; Ійон же як захрабровали, Живі сюди примандровали, Бач, гиряві, чого хотять! Не дуже я на вас покваплюсь, Тут з мертвими ось не управлюсь, Що так над шиєю стоять».
Сівілла бачить, що не шутка, Бо дуже сердиться Харон, Еней же був собі плохутка, Дала стариганю поклон: «Та ну, на нас лиш придивися, — Сказала, — дуже не гнівися, Не сами ми прийшли сюди; Хіба ж мене ти не пізнаєш, Що так кричиш, на нас гукаєш,— Оце невидані біди!
Ось глянься, що оце такеє! Утихомирся, не бурчи; Ось деревце, бач, золотеє, Тепер же, коли хоч, мовчи». Потім все дрібно розказала. Кого до пекла проводжала, До кого, як, про що, за чим…
Харон же зараз схаменувся, Разів з чотири погребнувся І з каючком причалив к ним.
Еней з Сівіллою своєю, Не мішкавши, в човен ввійшли; Кальною річкою сією На той бік в пекло попливли; Вода в розколини лилася, Що аж Сівілла піднялася, Еней боявсь, щоб не втонуть, Но пан Харон наш потрудився, На той бік так перехопився. Що нільзя оком ізмигнуть.
Приставши, висадив на землю; Взяв пів-алтина за труди, За працьовиту свою греблю, І ще сказав, іти куди. Пройшовши відсіль гонів з двоє, Побравшись за руки обоє, Побачили, що ось лежав У бур'яні бровко муругий, Три голови мав пес сей мурий, Він на Енея загарчав.
Загавкав грізно в три язики. Уже був кинувсь і кусать, Еней підняв тут крик великий, Хотів чимдуж назад втікать. Аж баба хліб бровку шпурнула І горло глевтяком заткнула, То він за кормом і погнавсь; Еней же з бабою старою, То сяк, то так, попід рукою, Тихенько од бровка убравсь.
Тепер Еней убрався в пекло, Прийшов зовсім на інший світ; Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд, Там тілько тумани великі, Там чутні жалобнії крики, Там мука грішним не мала, Еней з Сівіллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була.
Смола там в пеклі клекотіла І грілася все в казанах, Живиця, сірка, нефть кипіла; Палав огонь, великий страх! В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли, Хто, як, за віщо заслужив. Пером не можна написати, Не можна і в казках сказати, Яких було багацько див!
Панів за те там мордовали І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів. За те вони дрова возили, В болотах очерет косили, Носили в пекло на підпал. Чорти за ними приглядали, Залізним пруттям підганяли, Коли який з них приставав.
Огненним пруттям оддирали Кругом на спину і живіт, Себе що сами убивали, Яким остив наш білий світ, Гарячим дьогтем заливали, Ножами під боки штрикали, Щоб не хапались умирать. Робили рознії їм муки, Товкли у мужчирях їх руки, Не важились щоб убивать.
Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот, А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород; Які ж ізроду не женились Та по чужим куткам живились, Такі повішані на крюк, Зачеплені за теє тіло, На світі що грішило сміло І не боялося сих мук.
Всім старшинам тут без розбору, Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам. Тут всякії були цехмістри, І ратмани, і бургомістри, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили, Та тілько грошики лупили І одбирали хабарі.
І всі розумні филозопи, Що в світі вчились мудровать; Ченці, попи і крутопопи, Мирян щоб знали научать; Щоб не ганялись за гривнями, Щоб не возились з попадями Та знали церков щоб одну; Ксьондзи до баб щоб не іржали, А мудрі звізд щоб не знімали,— Були в огні на самім дну.
Жінок своїх що не держали В руках, а волю їм дали, По весіллях їх одпускали, Щоб часто в приданках були, І до півночі там гуляли, І в гречку деколи скакали, Такі сиділи всі в шапках І з превеликими рогами, З зажмуреними всі очами, В кип'ячих сіркой казанах.
Батьки, які синів не вчили, А гладили по головах, І тілько знай, що їх хвалили, Кипіли в нефті в казанах; Що через їх синки в ледащо Пустилися, пішли в нінащо, А послі чубили батьків І всею силою бажали, Батьки щоб швидше умирали, Щоб їм прийнятись до замків.
І ті були там лигоминці, Піддурювали що дівок, Що в вікна дрались по драбинці Під темний, тихий вечерок; Що будуть сватать їх, брехали. Підманювали, улещали, Поки добрались до кінця; Поки дівки од перечосу До самого товстіли носу, Що сором послі до вінця.