Выбрать главу
Ірися, цьохля проклятуща, Завзятійша од всіх брехух, Олімпська мчалка невсипуща, Крикливійша із щебетух, Прийшла, Юноні розказала, Енея як Латинь приймала, Який між ними єсть уклад: Еней за тестя мав Латина, А сей Енея як за сина, І у дочки з Енеєм лад.
«Еге! — Юнона закричала, — Поганець, як же розібрав! Я нарошно йому спускала, А він і ноги розіклав! Ого! провчу я висікаку І перцю дам йому і маку, Потямить, якова-то я. Проллю троянську кров, латинську, Вмішаю Турна скурвасинську, Я наварю їм киселя».
І на! через штафет к Плутону За підписом своїм приказ, Щоб фурію він Тезіфону Послав к Юноні той же час; Щоб ні в берлині, ні в дормезі, І ні в ридвані, ні в портшезі, А бігла б на перекладних; Щоб не було в путі препони, То б заплатив на три прогони, Щоб на Олімп вродилась вмиг.
Прибігла фурія із пекла, Яхиднійша од всіх відьом, Зла, хитра, злобная, запекла, Робила з себе скрізь содом. Ввійшла к Юноні з ревом, стуком, З великим треском, свистом, гуком, Зробила об собі лепорт, Якраз її взяли гайдуки І повели в терем під руки, Хоть так страшна була, як чорт.
«Здорова, люба, мила доню, — Юнона в радощах кричить, — До мене швидше, Тезіфоню! — І ціловать її біжить. — Сідай, голубко! Як ся маєш? Чи. пса троянського ти знаєш? Тепер к Латину завітав І крутить там, як в Карфагені; Достанеться дочці і нені, Латин щоб в дурні не попав.
Ввесь знаєть світ, що я не злобна, Людей губити не люблю; Но річ така богоугодна, Коли Енея погублю. Зроби ти похорон з весілля, Задай ти добре всім похмілля, Хоть би побрали всіх чорти: Амагу, Турна і Латина, Енея, гадового сина, Пужни по-своєму їх ти!»
«Я наймичка твоя покорна, — Ревнула фурія, як грім, — На всяку хіть твою неспорна,
Сама троянців всіх поїм; Амату з Турном я з'єднаю І сим Енея укараю, Латину ж в тім'я дур пущу; Побачать то боги і люде, Що з сватання добра не буде, Всіх, всіх в шматочки потрощу».
І перекинулась клубочком. Кіть-кіть з Олімпа, як стріла; Як йшла черідка вечерочком, К Аматі шусть — як там була! Смутна Амата пір'я драла, Слізки ронила і вздихала, Що Турн-князьок не буде зять; Кляла Лавини родини, Кляла кумів, кляла хрестини, Та що ж? — против ріжна не прать.
Яга, під пелену підкравшись, Гадюкой в серце поповзла, По всіх куточках позвивавшись, В Аматі рай собі найшла. В стравлену її утробу Наклала злості, мовби бобу; Амата стала не своя; Сердита лаяла, кричала, Себе, Латина проклинала І всім давала тришия.
Потім і Турна навістила Пресуча, лютая яга; І із сього князька зробила Енею лишнього врага. Турн, по воєнному звичаю З горілкою напившись чаю, Сказать попросту, п'яний спав, Яга тихенько підступила, І люте снище підпустила, Що Турн о тім не помишляв.
Йому, бач, сонному верзлося, Буцім Анхізове дитя З Лавинією десь зійшлося І женихалось не шутя: Буцім з Лависей обнімався, Буцім до пазухи добрався, Буцім і перстень з пальця зняв; Ловися перше мов пручалась, А послі мов угамовалась, І їй буцім Еней сказав:
«Лависю, милеє кохання! Ти бачиш, як тебе люблю; Нащо се наше женихання, Коли тебе навік гублю? Рутулець Турн тебе вже свата, За ним, бач, тягне і Амата, І ти в йому находиш смак. До кого хіть ти більшу маєш, Скажи, кого з нас вибираєш? Нехай я згину, неборак!»
«Живи, Енеєчку мій милий, — Царівна сей дала одвіт, — Для мене завжди Турн остилий, Очам моїм один ти світ! Тебе коли я не побачу, То день той і годину трачу, Моє ти щастя, животи; Турн швидше нагло околіє, Ніж, дурень, мною завладіє, Я вся-твоя, і пан мій — ти!»
Тут Турн без пам'яті схватився, Стояв, як в землю вритий стовп; Од злості з хмелю ввесь трусився І сна од яву не розчовп: «Кого? — мене! і хто? — троянець! Голяк, втікач, приплентач, ланець! Звести? Лавинію однять? Не князь я! — гірше шмаровоза, І дам собі урізать носа, Коли Еней Латину зять.
Ловися шмат не для харциза, Який пройдисвіт єсть Еней; А то — і ти, голубко сиза, Ізгинеш од руки моєй! Я всіх поставлю вверх ногами, Не подарую вас душами, А більш Енею докажу. Латина же, старого діда, Прижму незгірше, як сусіда, На кіл Амату посаджу».
І зараз лист послав к Енею, Щоб вийшов битись сам на сам, Помірявсь силою своєю, Достав од Турна по усам; Хоть на киї, хоть кулаками Поштурхатись попід боками Або побитись і на смерть. А также пхнув він драгомана І до латинського султана, Щоб і сьому мордаси втерть.
Яхидна фурія раденька, Що по її все діло йшло; До людських бід вона швиденька, І горе миле їй було. Махнула швидко до троянців, Щоб сих латинських постоянців По-своєму осатанить. Тогді троянці всі з хортами Збирались їхать за зайцями, Князька свого повеселить.
Но «горе грішникові сущу, — Так київський скубент сказав, — Благих діл вовся не імущу!» Хто божії судьби пізнав? Хто де не дума — там ночує, Хотів де бігти — там гальмує. Так грішними судьба вертить! Троянці сами то пізнали, З малою речі пострадали, Як то читатель сам уздрить.
Поблизь троянська кочовання Був на одльоті хуторок, Було в нім щупле будовання, Ставок був, гребля і садок. Жила Аматина там нянька, Не знаю, жінка чи панянка, А знаю, що була стара, Скупа, і зла, і воркотуха, Наушниця і щебетуха, Давала чиншу до двора.