Ірися, цьохля проклятуща,
Завзятійша од всіх брехух,
Олімпська мчалка невсипуща,
Крикливійша із щебетух,
Прийшла, Юноні розказала,
Енея як Латинь приймала,
Який між ними єсть уклад:
Еней за тестя мав Латина,
А сей Енея як за сина,
І у дочки з Енеєм лад.
«Еге! — Юнона закричала, —
Поганець, як же розібрав!
Я нарошно йому спускала,
А він і ноги розіклав!
Ого! провчу я висікаку
І перцю дам йому і маку,
Потямить, якова-то я.
Проллю троянську кров, латинську,
Вмішаю Турна скурвасинську,
Я наварю їм киселя».
І на! через штафет к Плутону
За підписом своїм приказ,
Щоб фурію він Тезіфону
Послав к Юноні той же час;
Щоб ні в берлині, ні в дормезі,
І ні в ридвані, ні в портшезі,
А бігла б на перекладних;
Щоб не було в путі препони,
То б заплатив на три прогони,
Щоб на Олімп вродилась вмиг.
Прибігла фурія із пекла,
Яхиднійша од всіх відьом,
Зла, хитра, злобная, запекла,
Робила з себе скрізь содом.
Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,
З великим треском, свистом, гуком,
Зробила об собі лепорт,
Якраз її взяли гайдуки
І повели в терем під руки,
Хоть так страшна була, як чорт.
«Здорова, люба, мила доню, —
Юнона в радощах кричить, —
До мене швидше, Тезіфоню! —
І ціловать її біжить. —
Сідай, голубко! Як ся маєш?
Чи. пса троянського ти знаєш?
Тепер к Латину завітав
І крутить там, як в Карфагені;
Достанеться дочці і нені,
Латин щоб в дурні не попав.
Ввесь знаєть світ, що я не злобна,
Людей губити не люблю;
Но річ така богоугодна,
Коли Енея погублю.
Зроби ти похорон з весілля,
Задай ти добре всім похмілля,
Хоть би побрали всіх чорти:
Амагу, Турна і Латина,
Енея, гадового сина,
Пужни по-своєму їх ти!»
«Я наймичка твоя покорна, —
Ревнула фурія, як грім, —
На всяку хіть твою неспорна,
Сама троянців всіх поїм;
Амату з Турном я з'єднаю
І сим Енея укараю,
Латину ж в тім'я дур пущу;
Побачать то боги і люде,
Що з сватання добра не буде,
Всіх, всіх в шматочки потрощу».
І перекинулась клубочком.
Кіть-кіть з Олімпа, як стріла;
Як йшла черідка вечерочком,
К Аматі шусть — як там була!
Смутна Амата пір'я драла,
Слізки ронила і вздихала,
Що Турн-князьок не буде зять;
Кляла Лавини родини,
Кляла кумів, кляла хрестини,
Та що ж? — против ріжна не прать.
Яга, під пелену підкравшись,
Гадюкой в серце поповзла,
По всіх куточках позвивавшись,
В Аматі рай собі найшла.
В стравлену її утробу
Наклала злості, мовби бобу;
Амата стала не своя;
Сердита лаяла, кричала,
Себе, Латина проклинала
І всім давала тришия.
Потім і Турна навістила
Пресуча, лютая яга;
І із сього князька зробила
Енею лишнього врага.
Турн, по воєнному звичаю
З горілкою напившись чаю,
Сказать попросту, п'яний спав,
Яга тихенько підступила,
І люте снище підпустила,
Що Турн о тім не помишляв.
Йому, бач, сонному верзлося,
Буцім Анхізове дитя
З Лавинією десь зійшлося
І женихалось не шутя:
Буцім з Лависей обнімався,
Буцім до пазухи добрався,
Буцім і перстень з пальця зняв;
Ловися перше мов пручалась,
А послі мов угамовалась,
І їй буцім Еней сказав:
«Лависю, милеє кохання!
Ти бачиш, як тебе люблю;
Нащо се наше женихання,
Коли тебе навік гублю?
Рутулець Турн тебе вже свата,
За ним, бач, тягне і Амата,
І ти в йому находиш смак.
До кого хіть ти більшу маєш,
Скажи, кого з нас вибираєш?
Нехай я згину, неборак!»
«Живи, Енеєчку мій милий, —
Царівна сей дала одвіт, —
Для мене завжди Турн остилий,
Очам моїм один ти світ!
Тебе коли я не побачу,
То день той і годину трачу,
Моє ти щастя, животи;
Турн швидше нагло околіє,
Ніж, дурень, мною завладіє,
Я вся-твоя, і пан мій — ти!»
Тут Турн без пам'яті схватився,
Стояв, як в землю вритий стовп;
Од злості з хмелю ввесь трусився
І сна од яву не розчовп:
«Кого? — мене! і хто? — троянець!
Голяк, втікач, приплентач, ланець!
Звести? Лавинію однять?
Не князь я! — гірше шмаровоза,
І дам собі урізать носа,
Коли Еней Латину зять.
Ловися шмат не для харциза,
Який пройдисвіт єсть Еней;
А то — і ти, голубко сиза,
Ізгинеш од руки моєй!
Я всіх поставлю вверх ногами,
Не подарую вас душами,
А більш Енею докажу.
Латина же, старого діда,
Прижму незгірше, як сусіда,
На кіл Амату посаджу».
І зараз лист послав к Енею,
Щоб вийшов битись сам на сам,
Помірявсь силою своєю,
Достав од Турна по усам;
Хоть на киї, хоть кулаками
Поштурхатись попід боками
Або побитись і на смерть.
А также пхнув він драгомана
І до латинського султана,
Щоб і сьому мордаси втерть.
Яхидна фурія раденька,
Що по її все діло йшло;
До людських бід вона швиденька,
І горе миле їй було.
Махнула швидко до троянців,
Щоб сих латинських постоянців
По-своєму осатанить.
Тогді троянці всі з хортами
Збирались їхать за зайцями,
Князька свого повеселить.
Но «горе грішникові сущу, —
Так київський скубент сказав, —
Благих діл вовся не імущу!»
Хто божії судьби пізнав?
Хто де не дума — там ночує,
Хотів де бігти — там гальмує.
Так грішними судьба вертить!
Троянці сами то пізнали,
З малою речі пострадали,
Як то читатель сам уздрить.
Поблизь троянська кочовання
Був на одльоті хуторок,
Було в нім щупле будовання,
Ставок був, гребля і садок.
Жила Аматина там нянька,
Не знаю, жінка чи панянка,
А знаю, що була стара,
Скупа, і зла, і воркотуха,
Наушниця і щебетуха,
Давала чиншу до двора.