Выбрать главу
Вслід за коп'єм стрілу пускає І просто Тагові в висок; Душа із тіла вилітає, На жовтий пада труп пісок, Волсент утратив воїв пару, Кленеть невидимую кару І в ярості, як віл, реве: «За кров Сульмонову і Тага Умреш, проклята упиряга, За ними вслід пошлю тебе».
І замахнувсь на Евріала, Щоб знять головку палашем; Тут храбрість Низова пропала, І серце стало кулішем. Біжить, летить, кричить щосили: «Пеккатум робиш, фратер милий Невинному морс задаєш: Я стультус, лятро, розбишака, Неквіссімус і гайдамака; Постій! Невинную кров ллєш».
Но, замахнувшись, не вдержався, Волсент головку одчесав: Головка — мов кавун качався, Язик невнятно белькотав. Уста каральні посиніли, Рум'яні щоки поблідніли, І білий цвіт в лиці пожовк; Закрилися і ясні очі, Покрились тьмою вічной ночі, Навіки милий глас умовк.
Уздрівши Низ труп Евріала, Од ярості осатанів; Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів. Як блискавка проходить тучу. Він так пробіг врагів між кучу І ді Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою. Волсент і духу тут пустивсь.
Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада: Так Низ, Волсентія убивши, І сам лишився живота; Бо всі на його і напали, На смерть звертіли і зім'яли І голову зняли з плечей. Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічность пам'яті своєй
Латинці зараз ізробили Абияк мари із дрючків; На них Волсента положили І понесли до земляків. А буйні голови поклали В мішок і теж з собой помчали, Мов пару гарних дубівок. Но в лагері найшли різниці, Лежали битих м'яс копиці, Печінок, легкого, кишок.
Як тілько що восток зардівся, Світилка Фебова взійшла, То Турн тогді уже наївся, Оп'ять о битві помишляв. Велів тривогу бить в клепало, Щоб військо к бою виступало, Оддать троянцям з баришком За зроблену вночі потіху;
Для більшого ж з троянців сміху Велів взять голови з мішком.
Свого ж держася уговору, Троянці в кріпості сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Но дать одпор були готові, І до остатнєй каплі крові Свою свободу боронить, І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить.
На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт, Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злості На глум підняти мертві кості, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть.
Троянці зараз одгадали, Чиї то голови стримлять; Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб'ят. Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку предались. Як мати вість таку почула. То тілько вічно не заснула, Бо зуби у неї стялись.
А одійшовши, в груди билась, Волосся рвала з голови, Ревла, щипалася, дрочилась, Мов ум змішався у вдови: Побігла з криком вокруг вала І голову коли пізнала Свого синочка Евруся, То на валу і розплаталась, Кричала, гедзалась, качалась, Кувікала, мов порося.
І диким голосом завила: «О сину! Світ моїх очей! Чи я ж тебе на ге родила, Щоб згинув ти од злих людей? Щоб ти мене — стару, слабую, Завівши в землю сю чужую, На вічний вік осиротив. Моя ти радість і одрада, Моя заслона і ограда, Мене од всіх ти боронив.
Тепер до кого прихилюся, Хто злую долю облегчить? Куди в біді я притулюся? Слабу ніхто не приглядить! Тепер прощайте всі поклони, Що долучала во дні они Од вдов, дівчат і молодиць; За дивні брови соболині, За очі ясні соколині, Що здатний був до вечерниць,
Коли б мені твій труп достати, І тіло білеє обмить, І з похороном поховати, До ями з миром проводить. О боги! Як ви допустили, Щоб і одинчика убили І настромили на віху Його козацькую головку; Десь світ вертиться сей без толку, Що тут дають і добрим тьху.
А ви, що Евруся згубили, Щоб ваш пропав собачий рід! Щоб ваші ж діти вас побили, Щоб з потрухом погиб ваш плід! Ох! Чом не звір я, чом не львиця? Чом не скажена я вовчиця? Щоб мні рутульців розідрать; Щоб серце вирвать з требухою. Умазать морду їх мазкою; Щоб маслаки їх посмоктать».
Сей галас і репетовання Троян всіх в смуток привело; Плаксивеє з синком прощання У всіх з очей слізки тягло. Асканїй більше всіх тут хлипав І губи так собі задрипав, Що мов на його сап напав. К старій з поклоном підступивши, На оберемок ухвативши, В землянку з валу потаскав.
А тут кричать та в труби сурмлять, Свистять в свистілки, дмуть в роги, Квилять, брат брата в батька луплять, В наскок яряться вороги. Тут ржання кінське з тупотнею, Там разний гомін з стукотнею, Скрізь клопіт, халепа, сто лих! Так в мідні клекотить гарячій, Так в кабаці кричить піддячий. Як кажуть, хоть винось святих.
Гей, музо, панночко цнотлива, Ходи до мене погостить! Будь ласкава, будь не спесива, Дай поміч мні стишок зложить! Дай поміч битву описати І про війну так розказати. Мов твій язик би говорив. Ти, кажуть, дівка не бриклива. Але од старості сварлива; Прости! Я, може, досадив.
І в самій речі проступився — Старою дівчину назвав, Ніхто з якою не любився, Не женихавсь, не жартовав. Ох, скілько муз таких на світі! Во всякім городі, в повіті! Укрили б зверху вниз Парнас. Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую; Старих нехай брика Пегас.
Рутульці дралися на стіни, Карабкалися, як жуки. Тур, з ярості дрижав і пінив, Кричить: «Дружненько, козаки!» В свою троянці также чергу В одбої поралися зверху, Рутульців плющили, як мук. Пускали колоддя, каміння І враже так товкли насіння, Що у рутульців хляв і дух.