Але домовляємось: я скажу Чистику, що мені треба на консультацію у столичну лікарню. Тоді він точно не відмовить. А Вікторіо зробить вигляд, що нічого не знає.
— Лади? Ну, гляди ж мені — не видай нашу таємницю, бо буде ну-ну-ну! — Вікторіо по-змовницьки підморгує і свариться на мене вказівним пальцем, як на маленьку дитину.
Виїжджаємо за тиждень, бо Валентин на час вимушеної відпустки гайнув до батьків у село. Довелося почекати. Валентин почув про поїздку і зразу набурмосився — він страшенно не любить їздити до Києва, бо погано орієнтується у великому місті. Якось повіз Чистика на нараду редакторів, то обидва приїхали хворими. Іван Еділович знервувався, бо Валентин увесь час блукав, не міг утрапити за адресою, через що вони ледь не запізнилися на нараду, у Валентина ж тиск підстрибнув через власне хвилювання та безперервне шефове бурчання.
— Та ж там такий мурашник, стільки всіляких знаків — і туди не можна, і те не дозволено, там не поверни, там не стань! А які затори! — цілий тиждень по тому виправдовувався наш водій.
Заспокоюю Валентина: цього разу все буде добре і спокійно, візьмемо мапу, щоб краще орієнтуватися, до того ж не підганятиму — ніхто нас не обмежує в часі, не встановлює ні дату приїзду, ні від’їзду.
— Ну, тре’ то тре’, — зітхнув приречено Валентин.
Адресу я вже знаю. Затримуватися там не збираюся — тільки гляну і назад. Мушу побачити. Мушу.
Добираємося до столиці без пригод. Старенька «Волга», списана колись в облвиконкомі і передана редакції, не підвела. Валентин, тільки-но взявся за кермо, — перестав бурмоситися. Він мастак поговорити, журналісти вже переслухали всі його історії, я ж їду вперше, і він натхненно занурює мене, неофітку, у вир свого бурхливого, сповненого водійських пригод життя. Дрімаю, засинаю, прокидаюся, знову дрімаю, а він все говорить і говорить, говорить і говорить.
Редакція знаходиться неподалік від Хрещатика. В’їжджаємо під арку поміж старими будівлями й опиняємося у глибокому сірому колодязі, де замість бетонних цямрин — трохи позеленілі від нестачі сонця будинкові стіни. Валентин хвацько паркує «Волгу» і виходить. Здається, він ще сам не вірить, що так хутко знайшов потрібну адресу. Натискаю на дзвінок біля вхідних дверей. Чоловік пенсійного віку пропускає мене в невеличке фойє, перепитує, хто мені потрібен.
— Роман Ружин, — кажу.
— Хто? Тут немає такого, — суворо дивиться на мене вахтер.
— Але ж я телефонувала і мені сказали…
— Не знаю, куди ви телефонували і хто що вам сказав, але повторюю ще раз чистою українською мовою — в редакції такого немає. Я вже четвертий рік тут стою і ні про якого Романа Ружина не чув. Та ви самі подивіться.
Чоловік бере газету зі стосика, що лежить на столі, тицяє пальцем у сторінку з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.
Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» — «Так», — голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. — «Редакція?» — «Так, це редакція». — «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» — «На жаль, не можу», — чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. — «Але ви знаєте такого?» — Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» — «Йду, золотко, йду!» — крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.
Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий — ось він. Відділ журналістських розслідувань…
— А Михайло Теодозійович зараз у редакції? — запитую суворого вартового.
— А він вам нащо?
Це, звісно, не справа чергового — допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.
— Скарга в мене!
— А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… — він співчутливо дивиться на мій ціпок.
— Нічого. Помалесеньку, помалесеньку і піднімуся. Я не поспішаю.
Насправді я дуже поспішаю. Так поспішаю, аж нервові дрижаки, наче голочки, поколюють пальці. Якби могла — побігла б, пострибала б, полетіла б до третього поверху. Але мушу зважати на свою ще досить неслухняну ногу.
Ось і тридцять восьмий кабінет. Чоловік за столом явно молодший за свій голос — йому років під сорок. У нього коротка стрижка зі срібними ниточками сивини та проникливий погляд — як у слідчого чи психотерапевта. Це наслідок професії — з роками всі журналісти стають трохи слідчими, трохи психологами. Мабуть, він намагається вгадати, з чим до нього причалапала ця дивна триніжка. Чи, може, вже й здогадався? Бо брови його раптом піднімаються, очі округлюються, замість запитання в погляді з’являється подив. Здивування переходить в острах. Ніби чоловік побачив прибульця з іншої галактики чи воскреслого з того світу. Він хутко підводиться мені назустріч.