— Ірина?!
Ну от, знову. Знову ця плутанина з іменем. Відчуваю, як після дороги паморочиться голова і починає боліти натруджена права нога. Хоч би не беркицьнутися посеред кабінету. Озираюся, щоб на щось присісти. Чоловік вибігає з-за столу, підсуває мені стілець.
— Мене звати Енна, — кажу йому. — Я вам телефонувала тиждень тому. Пригадуєте? Запитувала про Романа Ружина.
— Вибачте, Енно, — помилився. — Дуже вже ви схожі на одну мою знайому.
Він обережно кладе руку мені на плече — так, ніби хоче переконатися, що я не фантом, який ось-ось може розчинитися в повітрі і зникнути.
— Ви сказали, що знаєте…
— Знаю.
— Мені треба його побачити. Зараз же… Тільки побачити і дещо запитати. І я поїду назад. Там, у вашому дворі, чекає машина.
— Зараз же не вийде, — чоловік ніби роздумує, вирішує щось. — А якщо справді хочеш побачити, то доведеться проїхати приблизно ще стільки ж, скільки їхала сюди. Тільки в інший бік.
Він перейшов на «ти». Чого б це? Але гаразд, не заперечую.
— Куди?
— На захід. Вирішуй.
Вагаюся. Що ж мені робити? Повернутися, так і не побачивши? Тоді навіщо я затіяла цей марш-кидок? Їхати ще стільки ж? Але Валентин нізащо не поїде. Я йому не казала, що доведеться перетнути пів-України — з півдня на північ, а тоді ще й на захід. Він має повернутися додому. Та й як потім пояснити все в редакції?
Чоловік пильно стежить за моїм ваганням. Здається, навіть читає думки.
— Машину дали тільки до Києва? Це не проблема. Я саме збирався поїхати до Романа. Давно не бачився з ним. Якщо хочеш, підвезу своєю, а твій водій хай котиться назад.
Не знаю чому, але погоджуюся: справді, хай Валентин повертається, скаже Вікторіо, що я залишилася в лікарні на обстеження. Чи щось інше придумає. Мені байдуже. Потім доберуся з Києва додому потягом. Я ж іще не на роботі, маю час.
За годину ми виходимо з редакції. Михайло каже, що має заскочити додому, перевдягнутися і дещо прихопити. Не годиться ж їхати в гості з порожніми руками.
Може, і мені заїхати? Я ще жодного разу не була в татовій київській квартирі. Він перебрався сюди після аварії, після того, що сталося зі мною. Хай Михайло підвезе мене, а буде їхати з дому — забере. Виявляється, це недалеко і справді по дорозі. Але за цією адресою не житловий будинок, а ресторан і невеличкий бар. Михайло здивовано дивиться на мене, я нічого не можу пояснити. Навіщо тато назвав цю адресу? А може, я щось забула — назву вулиці, номер будинку? Може, це з моєю пам’яттю проблеми? Ну що ж, побачення не відбулося.
Щойно виїжджаємо з міста — відвертаюся до вікна і вдаю, що сплю. Не хочу розмовляти: боюся запитувати, боюся відповідати. Незчулася, як справді заснула. Сплю тривожно. Прокидаюся біля Житомира і знову вимикаюся. В Рівному Михайло будить мене.
— Треба підкріпитися.
Маленький затишний бар із запахом картоплі фрі та курятини. В кутку, оповитому сутінками, сидять троє молодиків. Поки Михайло замовляє обід, вмиваюся у вбиральні й наводжу сякий-такий марафет. Їсти не хочеться. Трохи нудить — дається взнаки тривала їзда. Так зі мною завжди буває, особливо якщо задрімаю дорогою. Це через слабкий вестибулярний апарат. Краще вже було дивитися у вікно. Але після обіду почуваюся ліпше.
— Далеко ще? — запитую Михайла.
— Трохи більше години до Луцька. А далі… Залежить від того, якою дорогою поїдемо.
І тільки тепер на мене накочується дикий страх. Куди я їду? До кого і для чого? Що це на мене найшло? Якийсь божевільний назвав мене безсовісною негідницею, яка страшенно підвела якогось Романа Ружина. Чотири місяці поспіль його слова сидять у мені, як цвяшки в живому дереві. Чотири місяці, тягаючи за собою загіпсовану ногу, я думаю-гадаю: чи справді колись, в іншому житті, скоїла щось лихе, чи цей псевдоопонент Коперника та Галілео Галілея сплутав мене з кимось або ж просто все вигадав? Може, він не тільки артист, але й за сумісництвом фантаст?