А на сьогодні все. З розгону падаю на тепле сидіння «Лади», проводжу руками по гладенькому бублику керма.
— Привіт, подружко! Їдьмо!
Одним оком пасу «жигулика». Сірий «причепа» подає голос — басовитий, хриплуватий, як у хронічного пияка після похмілля, а тоді завертає на дорогу і пригальмовує. Чекає, коли я від’їду? Точно! Тільки-но моя «Ладуся» набирає швидкість — і він за мною. Як і вчора. Завертаю в бокову вуличку — він туди ж, виїжджаю на центральну — чипить ззаду, як приклеєний. Ну чого тобі треба? Чого?!
— Біжімо, дівчинко! Покажемо цій сірій черепасі, як ми з тобою вміємо бігати!
Витискаю з машини всі її кінські сили, спритно прослизаю крізь вечірні затори міського транспорту, хвацько обганяю рахітичного жовтого довгожителя-«Запорожця», синю «Таврію», трохи потерту блакитну чеську «Шкоду», статечну чорну «Волгу», схожу на обважнілу на дефіцитних харчах жінку совкового партійного боса, навіть екзотичну японську «Тойоту», що слухняно пригальмувала перед світлофором.
— Біжи, моя дівчинко! Біжи! Лети стрілою! Розімни свої закляклі за день коліщата! Нарешті ми з тобою вільні!
Воля — поняття відносне. Сьогодні вона — у благословенній тиші тридцяти трьох квадратів «хрущовки». Тільки там, у моїй маленькій фортеці, захованій серед інших сімдесяти дев’яти «шпаківень», за зачиненими на два замки дверима, можна розслабитися: ходити в чому завгодно, робити що заманеться, слухати що до душі припаде. Хутчіше! Хутчіше! Хутчіше!
Роблю зигзаги — вирулюю то вліво, то вправо, минаю свій будинок, завертаю у двір навпроти, вилітаю ним на центральну дорогу, їду у зворотний бік, за квартал повертаю праворуч, ще раз праворуч і знову опиняюся на своїй вулиці. «Жигулика» немає. Ось так, удруге його таємничий кермувальник схопив облизня. Такий загальмований телепень? Чи погано орієнтується в цьому мікрорайоні, бо заїжджий?
Звідки б він не був, та якщо ще раз причепиться і буде за мною пихтіти… Доведеться просити міліцію. Ні, заяви я писати не буду — потім мороки не обберешся. До нас щотижня заходить працівник прес-центру — приносить свіжу інформацію про події на «лінії фронту». Попрошу, хай перевірить, що то за машина. Він давно, проте безнадійно заграє до мене, тож не відмовить. Тільки треба номери записати. Наступного разу запишу, аякже. А ще було б краще, якби наступного разу не було, якби той «жигулик» більш не муляв мої ясні очі. Хтозна, чого він мене переслідує, що в його поганяйла на думці.
Після вечірньої гонки адреналін у крові різко падає. Натомість раптово навалюється втома — руки сповзають із керма, ноги мов свинцем налиті, до шкіри ніби якісь холодні павутинки прилипають, аж хочеться віддерти їх та відкинути. Нерви. Даються взнаки цілоденна метушня, поспіх та й ця швидка їзда з переслідуванням і порушенням усіх правил руху. Зараз усе гарненько змию під душем. Зараз… А тоді зварганю нашвидкуруч якусь кашу-малашу, вип’ю горнятко зеленого чаю з ясмином, поставлю платівку «бітлів», впаду на канапу і полечу на ній аж на сьоме небо.
А коли повернуся… Що я робитиму, коли повернуся з сьомого неба? Хм… Є ж іще шість. Приляжу, скажімо, на п’ятому чи на третьому, візьму з полиці томик Володимира Короткевича. Планувала ще в минулі вихідні перечитати «Дике полювання короля Стаха». Але субота з неділею впали нещасною жертвою конкурсу юних обдарувань музичних шкіл, що відбувався в міському Палаці культури. Тільки-но в п’ятницю переступила поріг квартири, а назустріч — розпачливе телефонне волання у стилі Вікторіо. І як він так точно вирахував, коли я доберуся додому? «Виручай, Енно! Спасай, дорогесенька! Вдень якось з голови вилетіло. Такий шарварок до самого вечора був… А зараз усі вже розбіглися-роз’їхалися, нікого спіймати не можу. Шеф вимагає… Ти ж знаєш, що його Евеліна в музичній школі вчиться… І нібито на призове місце в цьому конкурсі піаністів претендує… Піди, кицюню, посидь, послухай, розслабся. Ти ж любиш музику, і тобі все одно нічим зайнятися… Розширену текстівочку і фото переможців — тільки й усього… У тебе ж і фотоапарат є».
Щоб його п’яна качка копнула, того Вікторіо! Іноді мені здається, що він спеціально забуває сказати вдень, щоб контролювати мене ввечері: коли я повертаюся, чи нікуди дорогою не завертаю, чи не маю якихось особливих планів на вихідні. Але сьогодні — дзуськи! Дзуськи, шановний Вікторе Георгійовичу! Дідька лисого ти мене почуєш, тореро газетної кориди! За кілька хвилин я вимкну телефон і розпочну сеанс дводенного усамітнення. Усамітнення — ось справжнє блаженство.