Стоп! Блаженство відкладається. Принаймні, на сьогодні. З лавочки біля дверей під’їзду стрімко зривається і мало не падає під колеса «Лади» якась підозріло знайома незнайомка. Та це ж… Єва!
Єва так змінила свій імідж, що зразу й не впізнаєш: на голові вже не височіє каштанова бабета, схожа на круглу замкову вежу й більша за Євину макітерку, — волосся, витравлене хімією до кольору свіжої соломи, вільно спадає на плечі. Новий теракотовий плащик з комірцем-стійкою розстібнутий, рожева косиночка одним хвостиком кокетливо визирає з-під комірця, туфлі-«човники» елегантно пливуть по асфальту. Руки розкинуті для обіймів, усмішка аж до вух.
— Енночко! Як я тобі? — вона повертається на всі боки, піднімає праву руку, крутить головою, енергійно вихляє стегнами, ніби збирається затанцювати румбу.
— Супер!
— Чесно-чесно?
— Щоб я з цього місця не зійшла!
— А колір волосся? Я часом не передала куті меду? Не надто вибілила? — В Євиних очах тривожно плюскаються дві срібні рибинки.
— Саме те, що треба, — заспокоюю «рибок».
— Ура! А я прийшла рятувати тебе від самотності! Це ж ненормально, це просто неприпустимо так довго бути наодинці з кактусами! З цим уже треба щось робити!
Покірно даю себе обняти. Цмокаю Єву в пухкеньку щоку, вдихаю потрійну дозу недавно подарованих мною ж «Шанель № 5». Піднімаємося на третій поверх. Прощавайте, «бітли», пробачте, дорога пані Яновська з Болотяних Ялин! Зачекай трохи, сьоме небо!
— Ти чого така кисла? — допитується Єва. — Стомилася? Казала ж тобі, кидай ту газету. Або оголоси меморандум про свої права. Пропадаєш по двадцять годин на добу. І за що? За якісь нещасні копійки!
— Мені вистачає, — намагаюся заспокоїти Єву.
— Не сміши! — не піддається вона. — Платня куца, ще й жодного презенту, щоб її доточити. А я от сьогодні уважила одного хроніка — він уже другий тиждень ходить у фізкабінет на озокерит, кісточки свої ревматичні прогріває, дістала на його «особливе прохання» упаковочку югославського вольтарену. І ось знак подяки — коробка чорносливу в шоколаді. Ням-нямчики! Зараз ми пустимо його в розхід, із чаєм. Сподіваюся, чай у тебе є?
— Авжеж, — кажу. — Китайський, зелений, з ясмином.
— О-о-о! Навіть з ясмином! А крім ясмину, ти ще щось вживаєш? Бо скоро на внучку Чахлика Невмирущого будеш схожа.
— А твої ребра давно сховалися? — щипаю Єву за бік.
— Дурна була, — голосно й весело (якось занадто весело, щоб це було щиро) сміється Єва.
Єві не дуже хочеться згадувати цю нещодавно вирвану із щоденника її особистого життя сторінку. Але що було, то було. Єва від природи не те, щоб повненька, але ширококоста, туга, збита, із соковитими формами — справжня степовичка. Спочатку чоловік був у захваті від своєї «персональної булочки з родзинкою». Але дуже хутко смак до борошняного Мирось чомусь утратив. І до родзинки — також. Ні сіло ні впало почав співати пісеньку про те, що тепер йому більше подобаються стрункенькі. Через те, мовляв, і апарат його не хоче заводитися. Бідна Єва сіла на жорстку дієту — ні масного, ні м’ясного, ні борошняного, ні солодкого. Схудла, ослабла, під очима — синці. А Мирось ніби й не помічає її жертовної стрункості — носом до стіни і хропе всеньку ніч.
Закінчилося тим, що якось вона переходила дорогу і зомліла просто на «зебрі». А коли за три дні повернулася з лікарні додому, виявила під власною подушкою чужу приколку зі жмутом довгого рудого волосся. Вочевидь, Миросева пасія, яка полювала на нього, як лисиця на зайця, спеціально «забула» такий промовистий речовий доказ.
Найперше, що зробила Єва після цього, — пішла до кондитерської, купила одинадцять тістечок — по одному за кожен місяць свого вимушеного та вимученого голодування, розклала їх рядочком на столі й, примружившись і блаженно посміхаючись, з’їла. Всі одинадцять. Тоді встала, зібрала Миросеві речі і виставила їх за двері. А вже потому аж до самого ранку проплакала.
Але самотність — не для Єви. Тепер у неї бойфренд, на три роки молодший і з добрим сексуальним апетитом. Єва не може змиритися з тим, що в мене нікого немає. Вона заповзялася влаштувати моє особисте життя. І кожна наша зустріч розпочинається з одної і тої самої теми.