Тепер Єва ображається, що я не хочу говорити ні про Гену, ні про Ігоря, ні про Вікторіо. А що я маю сказати тобі, Євусю? Що? Що Гена сам утік від мене, коли почув, що нічого не пам’ятаю про своє дитинство? Він же навіть не запитав, чому не пам’ятаю. Просто глянув підозріло, як на схиблену, і більше не прийшов. Люди — допитливі істоти, дуже допитливі. Вони не терплять загадок, їм конче треба знати про собі подібних геть усе, аж до найменших подробиць, аж до вивертання нутра, особливо про те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять. Може, й справді саме в них закодовано суть і сенс, закладено програму майбутньої долі людини, може, саме там першопочатки наших «я»? Людина з частковою пам’яттю — неповноцінна та небезпечна, її втаємничення викликає майже містичний страх.
З Ігорем ми намагалися зайти у щось серйозніше. Життя його вже добряче пошарпало — одружився, розлучився, пережив депресію, змінив кілька робіт, поки врешті не зачепився зі своїм клавесином за вокально-інструментальний ансамбль при обласній філармонії. Та й мені вже не вісімнадцять. Нам було про що поговорити, ми мали багато спільних точок дотику. Якби ж я була нормальною жінкою… Якби ж душа не скімлила, як бездомне цуценя. Чого вона скімлить? Чого я не можу почуватися щасливою? Імітація не допомогла. Він, уже раз обпечений нелюбов’ю, відчув, що це — тільки імітація, не більше. Чоловіки мають до цього якесь своє особливе чуття. Я лиш зітхнула полегшено, коли він сказав про це і пішов. Ніби тягар із плечей скинула.
А Вікторіо… Ну до чого тут Вікторіо?! Він любить поговорити про літературу, а поговорити, крім мене, ні з ким. Це міф, що журналісти — люди начитані. Нашу Людмилу найбільше цікавить те, чи знайде чоловік роботу після закриття заводу і чи вигідно вона змоталася на польський базар. Лорочка вихваляється модними манатками, що їх невідь-звідки дістає її психозний і ревнивий благовірний Антон. Льоник, здається, навіть спить, обнявшись із пляшкою. А шефові ніколи розмовляти — він увесь час крутиться у «верхніх ешелонах влади» і тримає над головою наслинений палець, щоби першому знати, куди вітер віє, і могти вчасно змінити курс корабля. І тільки ми з Вікторіо носимося з новими журналами, в яких нарешті відкрито заборонені теми, проковтуємо книжку за книжкою, ніби від того залежить доля світу. Тому Вікторіо й хоче зробити з мене журналістку, каже, що тепер потрібні мислячі, небайдужі та сміливі «акули пера». Я ж сміюся, що ніколи не буду акулою, а якщо колись і доведеться стати рибою, то хіба маленькою сріблястою сардинкою.
Жоден із них не змушує моє серце прискорено битись. Але я не Снігова королева. Ні, дорога моя Євочко! Якби ти могла зазирнути в той мій сон… Якби ти зуміла… Якби знала, як самотньо мені буває ночами, яка туга підступає… Але за ким? За ким я так тужу? Кого люблю? Іноді здається, що бачу в повітрі обрис чийогось обличчя. Ніби знайомого, ніби десь баченого. Приглядаюся — а воно зникає. Розумію — це тільки моя уява, тільки химерні візерунки, творені вітром. І знову ловлю себе на тому, що когось чекаю, а кого — не знаю. Навіть у снах не бачу. Коли б я узялася пояснювати це тобі, моя щебетухо… Уявляю, як здивовано ти б стенула плечима. В тебе ж усе так просто і зрозуміло: любов, зрада, розчарування, знову любов. А якби мої думки почув хтось у мене на роботі… Хіба що Вікторіо цілком серйозно сказав би: «Енно! Пиши вірші!»
Він чомусь вважає, що в дитинстві я писала. А може, й справді? Чогось же я пішла на філологію, всупереч волі батька. Чомусь же я опинилася в редакції, а не в лікарні чи аптеці. Щось вело мене сюди. Тоді сон, що наснився мені цієї ночі, можна пояснити дуже просто. Це витвір моєї творчої уяви. Відомі ж випадки, коли уві сні приходили і розв’язки складних математичних задач, і сюжети художніх творів, і навіть геніальні наукові відкриття. Вранці треба було тільки записати те, що приснилося, і все — шедевр готовий.
Десь читала, що мозок людини задіяний лише на десять-п’ятнадцять відсотків. Подумати тільки — всього на десять-п’ятнадцять відсотків! А що ж приховано в тих вісімдесяти п’яти чи дев’яноста? Який величезний потенціал! Вочевидь, інколи, у виняткових випадках, посеред сну, мозок раптом вмикає часточку отих своїх незадіяних нейронів і видає те, до чого людина не могла додуматися вдень. Може, і мені варто записати свій сон? Трохи дофантазую, і вийде пристойне оповідання. Його можна назвати, скажімо, «Перша зустріч». Або «Не та невістка». Або «І краялося серце навпіл». І все-таки… все-таки… Творча уява, якою б дивовижною та фантастичною вона не була, випливає з життєвого досвіду, з побаченого, почутого, пережитого. А я ніколи не бачила цих людей, цього села, цієї дивної дерев’яної хати. Я ж народилася і виросла в місті.