— Я знаю… Ти навіть не уявляєш, як це дивно, коли тебе шанують ті, кого ти ніколи в житті не бачив.
— Саме так воно й є, — Ерагон хотів був розповісти ще дещо важливе, проте спинився й вирішив, що зробить це якось іншим разом. — Тепер, коли тобі відомо, як це, коли один розум торкається іншого, може, ти й сам навчишся розширювати межі своєї свідомості.
— Знаєш, я не певен, що хотів би це вміти.
— Зараз це не має значення, оскільки ти можеш ніколи цього не навчитися. Проте будь-коли, перш ніж марнувати час на навчання, обов'язково подбай про власний захист.
Двоюрідний брат здивовано звів брови.
— Як це?
— А так. Вибери щось: звук, образ, емоцію, що завгодно, а тоді дозволь цьому «щось» перебувати у твоїй свідомості доти, доки воно не витіснить усі інші думки.
— Оце й усе?
— Роране, це не так просто, як ти гадаєш. От спробуй, а коли будеш готовий, дай мені знак, і я гляну, що в тебе з того вийшло.
Минув якийсь час, і Роран клацнув пальцями. Тоді Ерагон спробував проникнути в думки двоюрідного брата, намагаючись дізнатись, чого той досягнув.
Та раптом Ерагонова свідомість наштовхнулась на міцну стіну, зведену зі спогадів Рорана про Катріну, й зупинилася. Він не міг знайти ані її підніжжя, ані жодної шпаринки й був геть безсилий. Тієї миті все єство Рорана зосередилось на його почуттях до Катріни. І цей захист був такий потужний, що Ерагон нічого не міг удіяти. У розумі Рорана була тільки Катріна й більше нічого, за що б Ерагон міг зачепитися й використати це, щоб контролювати брата.
Роран поворухнув лівою ногою, і дерево під ним жалібно застогнало. І тієї ж миті стіна, об яку бився Ерагон, розлетілась на безліч шматочків, бо Рорана відволікли сторонні думки: «Що це… Чорт забирай! Не зважай, бо він прорветься. Катріна… пам'ятай про Катріну. Не зважай на Ерагона. Тієї ночі, коли вона згодилась вийти за мене заміж, запах трави та її волосся… Це він? Ні! Зосередься! Не…»
Скориставшись Рорановим сум'яттям, Ерагон кинувся вперед і силою власної свідомості знерухомив його, перш ніж він знову встиг звести захисну стіну.
«Ти зрозумів головну ідею», — сказав Ерагон, а вийшовши зі свідомості Рорана, мовив уже вголос: «Але ти маєш навчитися бути зосередженим навіть тоді, коли перебуватимеш у вирі битви. Ти маєш навчитись думати не думаючи… звільнити себе від усіх надій та сподівань і зберігати тільки ту думку, яка є твоєю зброєю. Ельфи навчили мене однієї дуже корисної речі: потрібно пригадати якусь загадку, віршик або пісню. І якщо в тебе буде те, що можна повторювати безліч разів, тобі стане значно легше захистити свою свідомість від вторгнення».
— Я буду наполегливо тренуватись, брате, — пообіцяв Роран.
— Ти справді її любиш? — спитав Ерагон тихим голосом, і його запитання нагадувало більше ствердження, оскільки відповідь була аж надто очевидною… юнак навіть не був певен, що про це взагалі слід говорити. Звісно, колись давно брати охоче обговорювали принади молодих панночок Карвахола, проте жодного разу серйозно не говорили про кохання. — Як це сталося?
— Вона мені сподобалась. До чого тут подробиці?
— Та годі тобі, — мовив Ерагон, — я був занадто злий, аби питати про це до того, як ти вирушив у Терінсфорд, а ми не так уже й часто бачимось, якщо не зважати на ті чотири дні, які ми провели разом. Мені просто цікаво.
Роран потер скроні, і шкіра довкола його очей вкрилася зморшками.
— Правду кажучи, розповідати майже нема про що. Я завжди щось відчував до неї, але це не було так важливо, аж доки я не став чоловіком. Та після обряду я почав думати, із ким би мені одружитися й кого б я хотів бачити матір'ю своїх дітей. Під час одного з наших приїздів до Карвахола я побачив Катріну. Вона спинилася біля будинку Лоринга, щоб зірвати центифолію, яка росла в затінку під карнизом. Тоді Катріна глянула на квітку й посміхнулася… Це була дуже ніжна й дуже щаслива посмішка. От саме тоді я й вирішив, що буду робити все, аби вона завжди так посміхалася. Я хотів дивитись на цю посмішку аж доти, доки не помру, — у куточках Роранових очей зблиснули сльози, проте жодній із них так і не судилося скотитися на його щоки. — Боюсь, мені не вдалося цього зробити.
— І ти провів її додому, — зачекавши якусь хвильку, спитав Ерагон, — чи не так? Слухай, а як ти ще завойовував її серце, коли не зважати на ті компліменти, які я мав переказувати Катріні від твого імені?
— Ти питаєшся так, ніби тобі потрібні якісь інструкції.