Ургал пильно глянув на нього.
— Гарний день для битви, — проревів він.
— І справді гарний.
За якийсь час, тільки-но сонце визирнуло з-за обрію, у передніх лавах варденів засурмив ріг. Тоді Роран підняв свого списа й разом з усіма побіг уперед. Крики воїнів розірвали ранкову тишу. Стріли посипались на них дощем, над головою свистіло каміння… Перед варденами височіла кам'яна стіна у вісімдесят футів.
Почалася облога Фейнстера.
ПРОЩАННЯ
Попрощавшись із Рунон, Сапфіра та Ерагон полетіли назад до свого дому на дереві. Там Ерагон швиденько зібрав речі, осідлав Сапфіру, а сам зайняв своє звичне місце в неї на плечах.
«Перш ніж ми полетимо до скелі Тельнаєр, — сказав він, — я маю зробити в Елесмері ще одну справу».
«А чи треба?» — невпевнено спитав дракон.
«Навряд чи я заспокоюсь, якщо не зроблю цього».
Сапфіра нічого на те не відповіла. Вона мовчки відштовхнулась від дерева й полетіла на захід, туди, де майже не було будівель, а потім спрямувала політ униз і м'яко приземлилась на вузьку, вкриту мохом доріжку. Довкола не було нікого. Лиш на гілці найближчого дерева сидів ельф. Ерагон і Сапфіра трохи погомоніли з ним, і той показав їм рукою на маленький будинок у стовбурі ніби похиленої сильним вітром ялини.
Зліва від будинку був м'який невисокий пагорб. З нього стікав маленький струмочок, який впадав у прозорий ставок, а той губився десь далеко-далеко в сутінковій глибіні лісу. На березі ставка росли білі орхідеї. Серед цих ніжних квітів виходив із-під землі чималий корінь. А на ньому, схрестивши ноги, сидів Слоун.
Ерагон затамував подих.
Слоун був убраний в одежу коричневого й жовтогарячого кольорів, за модою ельфів. Його голова була обв'язана тонкою чорною смужкою тканини. На колінах він тримав шматок якоїсь деревини, стругаючи її невеличким вигнутим ножем. Його обличчя вкривало густе мереживо зморщок, значно густіше, ніж колись, а на руках і ногах з'явилось кілька нових мертвотно-блідих шрамів…
«Зачекай тут», — сказав Ерагон Сапфірі й легко зісковзнув з її спини.
Він хотів непомітно підійти до Слоуна, але той раптом перестав працювати ножем і різко повернув голову:
— Іди геть!
Не знаючи, що відповісти, Ерагон мовчки застиг на місці.
Тим часом Слоун знов узявся за свою справу. Було видно, що він нервує. Знявши ще кілька стружок з деревини, Слоун постукав кінчиком ножа об корінь:
— Чорт забирай… Невже ви не можете залишити мене наодинці з моїм горем хоч на кілька годин? Я не хочу слухати ваших бардів та менестрелів… І скільки б разів ви мене не питали, я не зміню своєї думки… А тепер іди… Іди геть!
Жаль і гнів якось водночас завирували в душі Ерагона. Дивне відчуття охопило його, коли він дивився на цього чоловіка, на чиїх очах зростав і якого так часто боявся і ненавидів.
— Тобі тут добре? — спитав Ерагон прадавньою мовою, намагаючись говорити легко й невимушено.
Слоун гидливо поморщився.
— Ти ж знаєш, що я не розумію вашої мови й не хочу її знати. Її слова бринять у моїх вухах довше, ніж мають… Якщо ти не можеш говорити мовою моєї раси, тоді взагалі не говори зі мною!
Ерагон нічого не відповів. Він так і продовжував мовчки стояти на місці.
Слоун пробурчав якесь прокляття, ловко орудуючи ножем. Після кожного поруху він проводив правим великим пальцем по поверхні дерева, ніби перевіряючи те, що вирізав. Так пройшло кілька хвилин.
— Ви були праві, — нарешті сказав Слоун уже трохи м'якшим голосом, — коли мої руки чимось зайняті, думки стають наче як спокійнішими. Інколи… інколи я майже забуваю про те, що втратив… Але спогади завжди повертаються знову, і тоді мені здається, що вони мене душать… Я радий, що ви заточили мені ножа… Ніж у справжнього чоловіка завжди має бути гострий…
Ще хвильку-другу Ерагон дивився на Слоуна, а потім повернувся й пішов назад, туди, де на нього чекала Сапфіра.
«Навряд чи Слоун бодай трохи змінився», — скрушно сказав Вершник.
«Та смішно було й надіятись, що він стане кимось геть іншим за такий короткий час», — відповіла на те Сапфіра.
«Я на таке й не сподівався, але мав надію, що тут, в Елесмері, він навчиться бодай трохи мудрості, бодай трохи розкається у своїх злочинах».
«Якщо він сам не схоче визнати своїх помилок, Ерагоне, то ніщо на світі не примусить його це зробити. У будь-якому разі, ти зробив для нього все що міг. Тепер він повинен сам знайти спосіб примиритися зі своєю долею. А якщо не зможе, то нехай пошукає втіхи у вічній могилі».