— Що сталось? — не надто люб'язно спитали ті.
«А й справді, що сталося? — повторила Сапфіра. — Ми ж не можемо сидіти тут і теревенити, коли йде бій!»
— Мій батько, — скрикнув Ерагон. — Це був Бром!
Роран завмер від несподіванки:
— Бром?
— Так, Бром!
Арія була не менше здивована:
— Ти впевнений у цьому, Ерагоне?.. Звідки ти знаєш?
— Звісно, впевнений! Потім я все поясню… А зараз… Я просто не міг дочекатись тієї миті, коли скажу вам про це.
Роран похитав головою.
— Бром… Ніколи б не подумав… Ти, мабуть, радий, що здихався нарешті ймення Морзана.
— Так. Навіть більше, ніж радий! — сказав Ерагон, посміхаючись.
Роран поплескав його по плечу:
— Будь обережний, гаразд?
Міцний Молот пішов услід за Хорстом та іншими селянами. Арія й собі рушила в той самий бік, але ще до того як вона зникла в юрбі вояків, Ерагон гукнув:
— Аріє, Скорботний Мудрець залишив Ду Вельденварден і приєднався до війська Ісланзаді в Джиліді!
Великі зелені очі Арії стали ще більші, вона на мить зупинилась, неначе хотіла про щось спитати, та в цей час юрба вояків підхопила її й понесла до середини міста.
— Убивце Тіні, — спитав натомість Блодхгарм, підійшовши ближче до Ерагона, — а чому Скорботний Мудрець залишив свій ліс?
— Він та його дракон, здається, відчули, що настав час завдати удару Імперії… Словом, вони вирішили, що Галбаторіксу пора знати про те, що вони живі.
Шерсть ельфа заворушилась:
— Це справді важлива новина.
Тим часом Ерагон уже був у сідлі.
— Пробивайте собі дорогу до замку, — сказав він Блодхгарму та іншим своїм охоронцям. — Зустрінемось там.
Не чекаючи на відповідь ельфів, Сапфіра застрибнула на сходи, що вели на міські стіни. Каміння стогнало під її вагою, коли вона залазила на широку стіну. Невдовзі дракон уже летів над палаючими будівлями за межами Фейнстера, швидко набираючи висоту.
«Арії доведеться дати нам дозвіл на те, щоб ми могли розповісти про Оромиса та Глаедра», — сказав Ерагон, пригадавши клятву, яку він, Орик і Сапфіра дали королеві Ісланзаді під час свого першого візиту до Елесмери.
«Я гадаю, що вона дасть нам дозвіл, тільки-но почує нашу історію», — відповіла Сапфіра.
«Так».
Ерагон і Сапфіра перелітали з місця на місце всередині Фейнстера, приземляючись там, де помічали велике скупчення люду, або там, де оборонці оточували варденів. І щоразу Вершник прохав оборонців здатися. Далеко не всі з них хотіли слухати його, та все ж Ерагон прохав їх знову й знову, адже ті, хто бився на вулицях Фейнстера, здебільшого були звичайними мешканцями, а не найманими солдатами.
— Наш ворог Імперія, а не ви, — гукав Вершник. — Опустіть зброю й можете нас не боятись.
Кілька разів Ерагон бачив жінок і дітей, які тікали вулицями темного міста. Тоді Вершник зупиняв їх і наказував сховатися в якомусь найближчому будинку. А ще він ретельно шукав чарівників. Зрештою, ці пошуки ні до чого не призвели — жодних чарівників, окрім тих трьох, що їх Вершник бачив біля міської брами, не було, а та трійця поводилась напрочуд обережно, щоб нічим не викрити себе.
«Може, вони мають намір залишити місто?» — спитав Ерагон Сапфіру.
«Та невже Галбаторікс дозволив би їм піти в розпалі бою?»
«Але я сумніваюсь, що він схоче втратити когось зі своїх чарівників».
«Може, й так, але нам усе одно треба діяти дуже обережно. Хтозна, що вони там задумали…»
Ерагон знизав плечима:
«У будь-якому разі, найкраще, що ми можемо зробити зараз, так це допомогти варденам якомога швидше захопити Фейнстер».
Сапфіра погодилась.
Битва в місті дуже відрізнялася від битви на відкритій місцині, до якої Ерагон і Сапфіра були звичні. Тут, на вузьких вулицях, серед будинків, котрі щільно прилягали один до одного, Сапфірі важко було реагувати, коли солдати нападали на неї, незважаючи навіть на те, що Ерагон попереджав її про наближення людей. Тепер їхні сутички із солдатами закінчувались здебільшого спалахом вогню чи дією магії. Кілька разів Сапфіра необережними змахами хвоста руйнувала фасади будинків. Словом, якщо вони з Ерагоном і зуміли не зазнати серйозних ран, то тільки завдяки щасливому випадку чи охоронним закляттям Вершника.
Чергова не надто вдала сутичка з вояками так розлютила Ерагона, що, коли солдати почали відступати, він погнався за ними, маючи намір перебити їх усіх. На превеликий подив Вершника, вояки не стали бігти вулицею, а зламали зачинені двері крамниці капелюхів і зникли в темряві.
Ерагон бігцем рушив услід за ними, перестрибуючи через уламки дверей. Усередині крамниці було геть темно й смерділо курячим пір'ям та якимись старими парфумами. Він міг би освітити крамницю за допомогою магії, але не став цього робити, адже солдати, які тікали від Вершника, так само не бачили його. Ерагон відчував їх десь зовсім поруч. Здавалося, Вершник чув навіть їхнє нерівне дихання. Тож він обережно рушив углиб темної крамниці, намацуючи дорогу ногами. Він тримав щит прямо перед собою, а Брізінгр — піднятим догори.