Часу на розмови й справді не було. Ерагон, Сапфіра й Арія рушили до чарівників і напали на них. Шалений брязкіт металу розлігся по кімнаті, коли Брізінгр, мов блискавка, відскочив від одного з чарівників. Він не завдав тому жодної шкоди, натомість ледь не вивихнув плече Вершникові. Так само відскочив від своєї цілі й меч Арії. Передня лапа Сапфіри теж не змогла дістати чарівника, хоч і залишила помітні сліди на кам'яній підлозі.
— Нам треба зосередитись на одному! — крикнув Ерагон і показав мечем на найвищого чарівника — блідого чоловіка з кошлатою бородою. — Тільки хутчіш, поки вони ще не встигли викликати духів!
Звісно, Ерагон та Арія могли б спробувати здолати охоронні закляття чарівника своїми власними закляттями, але використання магії проти іншого чарівника завжди приховує в собі чималу небезпеку, якщо не контролюєш свідомість супротивника. Ні Ерагон, ні Арія не хотіли загинути від закляття, про яке вони нічого не знали.
Отож Ерагон, Сапфіра та Арія стали по черзі нападати на бородатого чарівника, але жоден з їхніх ударів так і не досяг своєї мети. Нарешті, після кількох ударів Вершник почув, як під його мечем щось хруснуло — Брізінгр таки опустився на голову чарівника. Повітря перед Ерагоном затремтіло, і тієї ж миті юнака пройняла страшенна слабкість. Очевидно, надто багато сили пішло на те, щоб захистити себе від невідомого закляття. Напад слабкості тривав усього кілька секунд, але залишив по собі легке запаморочення. Ерагон скривився і змушений був знову вдатися за енергією до пояса Белотха Мудрого.
Смерть товариша ніяк не вплинула на двох інших чарівників. Вони ще з більшою швидкістю почали промовляти свої заклинання. Жовтава піна виступила в кутиках їхніх ротів, слина потекла їм із губ, їхні очі стали немов скляні, але вони не зробили жодної спроби чи втекти, чи відбиватися.
Тоді Ерагон, Сапфіра та Арія напосілись на другого чарівника — огрядного чолов'ягу із перснями на великих пальцях. Вони чергували різні удари, аж доки не виснажили його охоронних заклять. А коли він став безборонний, Сапфіра схопила його лапою й підкинула високо вгору. Чарівник відлетів, ударився головою об східці й затих. На цей раз ніякої магічної помсти не було.
Тоді Вершник рішуче рушив до жінки-чаклунки. Якраз у цей час грайливий пучок барвистого світла увірвався в кімнату крізь зламані віконниці й закружляв навколо чоловіка, який сидів на підлозі. Осяйні духи світились від якоїсь безмовної злості, утворюючи довкруж нього непроникну стіну. А той розкинув руки, так, наче пробував захистити себе, і голосно закричав. Повітря аж загуло від тієї потужної енергії, яку випромінювали мерехтливі кульки. Кислуватий присмак, чимось схожий на смак заліза, сповнив Ерагонів рот, а тілом йому побігли мурашки. Тим часом волосся на голові чаклунки стало дибки. Навпроти неї шипіла й вигинала спину Сапфіра — кожен м'яз на її тілі був напнутий, мов тятива.
І в цю мить страх пройняв усе єство Ерагона. «Ні! — подумки скрикнув він, відчуваючи нудоту. — Тільки не зараз… Не після всього, через що ми пройшли». Звісно, тепер Вершник був куди сильніший, ніж тоді, коли зіткнувся зі Смерком у Тронжхеймі, але ж і куди ліпше знав, якою небезпечною може бути Тінь. Тільки троє вояків за всю історію Алагезії зуміли вижити після поєдинку з Тінню: Лаетрі Ельф, Ірнстанд Вершник і він сам. Але тепер Ерагон не мав жодної впевненості в тому, що зможе повторити свій подвиг. «Блодхгарме, де ти? — подумки скрикнув Вершник. — Де ти? Нам потрібна твоя допомога!»
І тоді все довкола Ерагона знову кудись зникло, і він знову побачив світ очима Глаедра:
«Порожнеча… Біла порожнеча… Холодна-м'яка-небесна-вода стікала по лапах Глаедра після жаркого бою. Він обіперся на повітря, радіючи тонкому покривалу вологи, яка зібралась на його сухому-липкому-язикові.
Він змахнув крилами ще раз, і небесна вода розчахнулася перед ним, відкривши осяйне сонце й імлисту-зелено-коричневу-землю. Де це він? Не міг зрозуміти Глаедр. Він покрутив головою в пошуках Торнака. Маленький-червоний-птах-дракон летів високо-високо над Джилідом, значно вище, ніж міг літати будь-який птах, там, де повітря було тонке, а дихання — водянисто-туманне.
— Глаедре, пильнуй позаду! — крикнув Оромис.
Глаедр розвернувся, але він був надто повільний… Червоний драконі ударив його в праве плече. Удар був такий сильний, що він перекинувся. І все ж таки Глаедр устиг обхопити своєю єдиною передньою лапою те щипуче-розлючене-пташеня і спробував вичавити з його тіла життя, але Торнак звивався, немов справжній черв'як. Червоний дракон ревнув і таки зумів наполовину випручатись із обіймів Глаедра, а потім загнав пазури йому в груди. Глаедр вигнув шию й уп'явся зубами в задню ліву лапу Торнака. Він щосили тримав його, хоч червоний дракон пручався, немов спійманий дикий кіт. Гаряча-солона-кров наповнила пащу Глаедра.