Із кожним помахом крил у повітрі здіймалась курява, коні на подвір'ї занервували, собаки почали гавкати, а перелякані люди метушились і перегукувались. Тварин юнак заспокоїв кількома словами прадавньої мови, але з людьми було складніше — стривожені воїни стали збиратися біля катапульт.
На щастя, кілька придворних, що впізнали прибульців, кинулись воїнам навперейми. Уперед вийшов смуглошкірий чолов'яга.
— Ласкаво просимо! — загукав він здалеку. — Я Дахвар, син Кедара, придворний короля Орина.
— А я Орик, син Тхріфка, — озвався у відповідь гном.
«А я Сапфіра, дочка Вервади», — пояснила Сапфіра, використовуючи для зв'язку Ерагона.
— Даруйте, що жоден наш вельможа, окрім мене, не зміг до вас вийти, — мовив Дахвар, — Адже король Орин та леді Насуада з варденами вже вирушили назустріч Галбаторіксу. Вони просили, аби ви якомога швидше до них приєднались.
— А де їх шукати? — спитав Ерагон.
— Я все вам розповім, мій пане. Чи не бажаєте чогось випити, доки не принесуть карту?
— У нас обмаль часу. До того ж, глянути на карту треба Сапфірі, а дракон навряд чи поміститься у ваших залах.
— О, так! — заметушився вельможа. — У будь-якому разі, ви можете просити все що завгодно.
Тут Ерагон уперше в житті зрозумів, що може наказувати і що його накази миттю виконають.
— Ну що ж, — замислився юнак, — нам потрібен тижневий запас провізії. Але для мене спакуйте тільки овочі, фрукти й хліб із сиром. Також нам треба поповнити запаси води.
Ніскілечки не дивуючись із того, що Ерагон відмовився від м'яса, вишколений Дахвар поговорив із більш вимогливим Ориком і кивнув слугам, які миттю кинулися виконувати наказ.
— Ваша присутність у нас, Убивце Смерка, — ввічливо поцікавився вельможа, — часом не означає те, що ваше навчання в ельфів добігло кінця?
— Доки живу, доти й навчатимусь, — відрізав Ерагон.
— Авжеж-авжеж, — закивав Дахвар. — Даруйте за зухвалість, мій пане, бо я дуже мало знаю про вершників… Скажіть, будь ласка, ви людина?
— Звісно, людина. А хто ж іще? — крикнув Орик. — Трохи вдосконалена, але таки людина. І ви маєте радіти, бо ці зміни врятують усім вам життя!
Зблідлий Дахвар не наважився розпитувати про щось далі, та Ерагон зрозумів, що його особою при дворі короля Орина неабияк цікавляться.
Невдовзі два схвильовані пажі принесли провіант, бурдюки з водою й карту. Поклавши все до ніг Сапфіри, вони сховались за кремезного Дахвара.
— Ось тут, — схилившись над велетенською картою, показав вельможа, — тут король Орин і леді Насуада зупинялися востаннє, щоб поповнити запаси. Це була незапланована зупинка, оскільки вони збиралися випередити військо Галбаторікса, але так уже сталось. Як на мене, то краще шукати їх на Палаючій рівнині.
— Палаюча рівнина? — перепитав Ерагон.
— Ельфи називають цю місцевість Ду Волар Ельдрваріа.
— Так-так, — кивнув юнак. Він читав про цей край у підручнику з історії в Оромиса. Це місце на околицях Сурди славилось битвою між вершниками й драконами. Під час бою дракони запалили поклади торфу, й відтоді там почала тліти земля. Несподівано Ерагон пригадав нещодавнє видіння, в якому воювали дві лави воїнів.
— Ти все запам'ятала? — струснувши головою, аби відігнати видіння, спитав юнак і тицьнув на карту.
— Так, — підтвердила Сапфіра.
Нашвидкуруч спакувавши провіант, Ерагон з Ориком сіли верхи на дракона. Подякувавши Дахвару, юнак несподівано спохмурнів.
— У вашій стайні сваряться два конюхи, — дослухаючись, сказав він вельможі. — Якщо поквапишся, то ще встигнеш зупинити кровопролиття.
— Але звідки ви дізнались, Убивце Смерка? — здивувався той.
— Друже, не забувай, що я вершник, — нагадав Ерагон.
Коли Сапфіра змахнула крилами, всі, хто був на подвір'ї, кинулися в різні боки, аби не задихнутися в куряві. Невдовзі замок Боромео залишився далеко позаду.
— Виходить, ти можеш прочитати й мої думки? — несподівано озвався Орик.
— Хочеш, щоб я спробував? — спитав юнак.
— Давай.
Зосередившись, Ерагон спробував пробитись у свідомість гнома, але наштовхнувся на захист.
— Нічого не виходить, — зітхнув він.
— Чудово! — зареготав Орик. — Я хотів був переконатися, чи бува не забув того, чому мене колись учили.
Не зупиняючись на нічліг, вони мовчки мчали крізь темні хмари на південь. Через густий морок зловісної ночі не було видно ані місяця, ані зірок. Час довкола них ніби застиг, але Ерагонові здавалося, що хвилини навмисне спливають так повільно, аби не відпускати їх із минулого в невідоме майбуття.