Обдумуючи все почуте, Ерагон раптово відчув, як хтось намагається проникнути в його свідомість. Оговтавшись, він помітив за спиною в Насуади ту саму чорноволосу дівчину, яку бачив раніше у видінні.
— Ласкаво просимо, Убивце Смерка, — озвалась вона. — Ласкаво просимо, Сапфіро.
— Хто ти? — аж здригнувся юнак.
Дівчина мовчки прибрала пасмо волосся з чола, показавши магічний знак, схожий на той, що його мав Ерагон. Юнак з болем зрозумів, хто перед ним. Наблизившись до малої, він узяв її долоню у свої руки. Шкіра палала, наче від лихоманки.
— Вибач мені, — мовив він прадавньою мовою. — Ти можеш пробачити мене за те, що я з тобою зробив?
— Авжеж, вибачаю, — прошепотіла дівчинка й поцілувала юнака в чоло. — Як же не вибачити? Ви із Сапфірою зробили мене такою, не бажаючи зла. Але знай, ти змусив відчувати мене всі довколишні страждання. Твоє закляття будить мене серед ночі й змушує бігти на допомогу людям, яких я не знаю. І я не можу цьому опиратись. Я навіть спати не можу, бо щохвилини чекаю, що мене хтось покличе. Ось до чого призвело твоє благословення, вершнику.
— Заспокойся, люба, — сказала Сапфіра, торкаючись її долоні носом. — Щось ти надто зла.
— Так буде не завжди, — сказав Ерагон. — Ельфи навчили мене знімати закляття. І хоча це буде нелегко, я спробую тобі допомогти.
На якусь мить дівчина, здавалося, стала сама собою. Вона важко зітхнула, а на її очах забриніли сльози. Проте, швидко опанувавши себе, вона знову вдягла цинічну маску й глузливо всміхнулась:
— Ну що ж, подивимось. Тільки після битви.
— Але я можу зробити це зараз! — здивувався юнак.
— Не слід виснажувати вершника, коли всі ми залежимо від його сили, — невдоволено скривилось дівча. — Крім того, позбувшись твого закляття, я не зможу допомагати варденам під час битви. Ти ж не хочеш, щоб через це загинула Насуада?
— Ні, — зітхнув Ерагон, похитавши головою. — Гаразд, із цим ми почекаємо. Але присягаюсь, що після битви я виправлю свою помилку.
— Я змушу тебе дотриматись слова, — почув він у відповідь.
— Елва врятувала мене від найманого вбивці, — нагадала Насуада.
— Справді? — вигукнув Ерагон. — У такому разі я в боргу перед нею!
— Ходімо, — сказало дівча, — я представлю вас Орину та його вельможам. Ви бачили короля раніше, Орику?
— Я ніколи не був так далеко на заході, — буркнув гном.
Виходячи з шатра, Ерагон намагався поговорити з Арією, але та пришвидшила крок, випередила юнака й навіть не глянула на нього. Зневага ельфійки дошкуляла йому ще дужче, ніж усі попередні страждання під час розлуки з нею. Дівча відчуло його страждання й занепокоєно озирнулось.
Невдовзі вони опинилися біля ще одного командного шатра, жовто-білого, хоча випари тліючого торфу надавали всьому довкруги невизначених відтінків. Ерагон, увійшовши досередини, був вражений великою кількістю лабораторного начиння: колби, пробірки, реторти. «І кому це може знадобитися на полі бою?» — дивувався він.
— Ерагоне, — озвалася Насуада, — я хочу представити вас Орину, сину Ларіна, монарху королівства Сурда.
Із глибини шатра, задзеленчавши склом, з'явився доволі симпатичний молодик із золотим вінком на голові. Його свідомість була надійно захищена. Орин одразу ж сподобався Ерагонові, хоч, певно, й нічого не тямив на військовій справі. Зрештою, Насуаді було видніше.
Після того як юний король неуважно задав Ерагонові кілька запитань про його перебування в ельфів, до шатра стали зазирати пихаті вельможі, вітаючись із вершником і запрошуючи його відвідати їхні гостинні маєтки.
«Незабаром ми битимемось з однією з наймогутніших армій, — подумки злився Ерагон, — а вони думають казна про що!»
«Потерпи, — озвалась Сапфіра. — Лишилось уже зовсім недовго… До того ж, уяви собі, як вони частуватимуть нас після перемоги!»
«Аби ж вони знали, скільки всього треба, щоб прогодувати дракона, — посміхнувся юнак. — Не кажучи вже про те, що ти за одну ніч спустошиш їхні винні запаси».
«Та чого ж бо? — вдавано зніяковіла Сапфіра. — Може, й за дві».
Коли вони нарешті покинули королівський шатер, Ерагон спитав Насуаду:
— І що тепер? Як я маю вам служити?
— А ти як гадаєш? — зиркнула на нього дівчина. — Ти ж сам знаєш власні можливості.
— Гаразд, — зітхнув юнак. — Тоді я підготую людей з Ду Врангр Гата, і ми разом спробуємо знешкодити чаклунів Галбаторікса.
— Непогана ідея, — кивнула Насуада.
«Спитай її, — встрягла в розмову Сапфіра, — де можна залишити речі. Я не збираюсь увесь час тягати на собі твоє сідло».