— Ти дуже високої думки про себе.
— Вдавана скромність ніколи мені не імпонувала, і найменше — коли її виказували ті, хто керує іншими. Хіба я не довела як належить свого вміння керувати? Якби не я, вардени ще й досі ховалися б у Фартхен Дурі, чекаючи від когось сигналу, що настав час рушити на Галбаторікса. Я привела варденів із Фартхен Дура до Сурди, я створила з них могутню армію. Звісно, із твоєю допомогою. Але повела їх я, і саме я заручилась підтримкою гномів, ельфів та ургалів. Ти б міг це зробити?.. Той, хто сидітиме на троні в Урубейні, буде змушений домовлятися з кожною расою, яка тут є, а не лише зі своєю. І знов-таки: я це робила й зможу робити далі,— голос Насуади потроху ставав м’якшим, хоч обличчя, як і раніше, було суворе: — Орине, а тепер скажи ти: навіщо це тобі? Це зробить тебе щасливим?
— Це не питання щастя,— похмуро відповів король.
— Чому ж ні! — вигукнула Насуада.— Так! Принаймні почасти. Подумай, чи справді ти хочеш керувати всією Імперією, на додачу до Сурди? Той, хто сяде на трон, опиниться перед великим і складним завданням. Країну треба відбудувати... Треба вести перемовини, захоплювати міста, підкоряти вельмож і магів... Треба витратити ціле життя на те, щоб хоч трохи зменшити ту руїну, яку залишив після себе Галбаторікс. Чи справді це те, що ти хочеш узяти на свої плечі? Мені здається, тобі більше до душі те життя, яке ти вів раніше,— вона кинула погляд на келих, що так і стояв на коліні короля, а потім глянула йому прямо в очі: — Якщо ти приймеш мою пропозицію, то зможеш повернутися до Аберона, до своїх дослідів у галузі натурфілософії. Невже ти цього не хочеш? Сурда стане більша й багатша, а ти зможеш вільно займатися тим, що тобі подобається.
— Ми не завжди займаємось тим, що нам подобається,— відповів Орин.— Часом треба займатися тим, чим треба, а не тим, що подобається.
— Це так, але...— почала Насуада, та Орин не дав їй договорити.
— Крім того, якби я став королем Урубейна, я міг би так само легко, як і в Абероні, займатися цікавими речами тут.
Насуада спохмурніла, але не встигла нічого сказати, бо Орин жестом зупинив її:
— Ти не розумієш...— він кинув на неї сердитий погляд і знову ковтнув вина.
«Тоді поясни нам»,— мовила Сапфіра. Здається, їй почав уриватися терпець.
Орин тим часом залпом випив свій келих до дна й пожбурив його у двері, які вели на сходи, з такою силою, що кілька коштовних камінців, зблиснувши, розлетілись по підлозі.
— Я не можу! — крикнув він.— Але я хочу спробувати,— він обвів поглядом присутніх.— Ніхто з вас не зрозуміє мене! Ви надто загрузли в самих собі, щоб щось бачити... Як ви можете щось збагнути, якщо ніколи не переживали того, що пережив я?
Він знову відкинувся у кріслі. Його очі виблискували з-під високого чола, немов чорні шматочки вугілля:
— Отже, це твоє останнє слово? Ти не відмовишся від своєї заяви?
Вона заперечно похитала головою.
— А якщо я стоятиму на своєму?
— Тоді між нами буде конфлікт.
— І ви всі троє станете на її бік? — Орин глянув по черзі на Арію, Орика й Грімра.
— Якщо хтось нападе на варденів, ми будемо битися пліч-о-пліч із ними,— сказав Орик.
— І ми так само,— додала Арія.
Король Орин посміхнувся, хоч його посмішка більше нагадувала оскал:
— Але ви не будете вказувати нам, кого вибирати за правителя, чи не так?
— Звісно, ні,— відповів Орик, і його зуби зблиснули в бороді.
— Звісно, ні,— повторив навіщось Орин і знов повернувся до Насуади.— Крім тих міст, про які ти казала, я хочу ще й Белатону.
На мить Насуада замислилась.
— У тебе й так є два портові міста — Фейнстер і Аруфс,— нарешті, сказала вона.— А якщо враховувати Еоам, що на острові Бейрланд, то аж три. Ліпше я дам тобі Фьорност, і тоді ти отримаєш ціле озеро Тудостен, а в мене буде все озеро Леона.
— Леона цінніша за Тудостен, бо дає доступ до гір і північного берега.
— Так. Але в тебе вже є доступ до озера Леона — з Даута й річки Джиєт.
Король Орин дивився на підлогу в центрі кімнати й мовчав. Надворі вже сутеніло. Край сонця ковзнув за обрій, залишивши світлими всього лиш кілька легких хмаринок. Небо почало темніти, і в сутінках зринули перші зірки — ледь помітні цяточки світла на величному пурпуровому тлі. Подув легенький вітрець. У його звуках Ерагонові вчувався шерех листя кропиви.
Мовчанка затягнулась. І що довше всі чекали, то більше Вершникові здавалося, що Орин не погодиться на пропозицію Насуади. А може, він так і просидить мовчки цілу ніч. Аж раптом король підвівся.
— Дуже добре,— сказав він тихо.— Якщо ти будеш дотримуватись умов нашої згоди, я не стану сперечатися з тобою за трон Галбаторікса... ваша величносте.
Ерагон здригнувся, коли почув, як Орин промовляє ці слова.
Насуада повільно вийшла й стала посеред кімнати.
— Король помер, хай живе королева! — скрикнув Орик і вдарив руків’ям Волунда об підлогу.
— Король помер, хай живе королева! — підхопили Ерагон, Арія, Датедр і Грімр. Губи кота-перевертня розтягнулись, оголивши гострі ікла. Сапфіра гучно й радісно ревнула, і її голос відбився від стелі й полетів у вкрите сутінками місто під ними. Елдунарі теж були задоволені.
Насуада стояла прямо й гордо, але в її очах, здається, зблискували сльози.
— Дякую,— сказала вона, звертаючись до всіх. Вона промовила це так, немов її думки були зараз десь в іншому місці, далеко-далеко звідси. Та, мабуть, тільки Ерагон помітив цю ауру суму довкруг королеви.
Тим часом на землю впала темна ніч. Світилася одна лиш верхівка вежі, що нагадувала маяк на березі моря.
ГІДНА ЕПІТАФІЯ
Після перемоги в Урубейні дні, тижні та місяці спливали для Ерагона водночас і швидко, і повільно. Швидко, тому що він та Сапфіра були дуже заклопотані й нечасто випадав такий день, коли на заході сонця вони не почувалися вкрай стомленими. А повільно, тому що Вершник усе ще відчував відсутність мети, попри ту силу-силенну завдань, які давала їм королева Насуада. Часом йому здавалося, що вони стоять на клаптику спокійної води, чекаючи на щось, що годне виштовхнути їх назад у головне річище.
Коли Насуаду обрали королевою, вони із Сапфірою залишилися в Урубейні ще на чотири дні, допомагаючи варденам навести лад у місті та на прилеглих територіях. Багато часу вони витрачали на те, щоб приборкати розлючені діями варденів юрби або знешкодити групи солдатів, які втекли з Урубейна, а тепер, щоб якось прогодуватися, грабували мандрівників, селян і найближчі маєтки.
Крім того, вони із Сапфірою брали участь у відбудові величезних головних воріт міста. А ще Ерагон, за наказом Насуади, наклав кілька заклять, щоб ті, хто досі був відданий Галбаторіксу, не могли шкодити варденам. І хоч ці закляття діяли лише на мешканців міста й прилеглих земель, вони дозволяли всім варденам почуватися трохи безпечніше.
Ерагон уже давно помітив, що вардени, гноми, ба навіть ельфи ставляться до нього та до Сапфіри інакше, ніж то було до смерті Галбаторікса. У їхньому ставленні з’явилося куди більше поваги. Це було щось схоже на благоговіння. Спершу Ерагонові це подобалося — Сапфірі, здається, усе було байдуже,— але згодом почало набридати. Вершник зрозумів, що багато гномів і людей прагнуть догодити йому, що вони ладні сказати йому замість правди будь-яку вигадку, коли вважатимуть, що він хоче її почути. І це відкриття дуже засмутило його. Він відчув, що не може довіряти більше нікому, окрім Рорана, Арії, Насуади, Орика, Хорста і, ясна річ, Сапфіри.
Арію він тепер рідко коли бачив. І в ті кілька разів, коли вони таки зустрічалися, Арія здавалася замкнутою. Ерагон гадав, що то був її спосіб побороти горе. Зрештою, вони ніколи не мали нагоди поговорити на самоті. Не дивно, що знаки співчуття, які він міг їй подати на людях, були короткі й незграбні. Вершникові здавалось, що Арія цінує їх, однак важко було сказати напевно.
Що ж до Насуади, то все виглядало так, ніби вже після однієї ночі гарного сну до неї повернулась більша частина її колишньої енергії, духу й сили. Це не могло не дивувати Ерагона. Його думка про королеву стала ще більш високою після того, як вона розповіла про ті тяжкі випробування, які їй довелося пережити в Кімнаті Провидиці. Так само зросла його повага й до Мертага, про якого Насуада не зронила жодного слова. У свою чергу, королева похвалила Ерагона за те, як він керував діями варденів за її відсутності. Щоправда, Вершник почав заперечувати, мовляв, він і сам був відсутній більшість того часу... І звісно ж, Насуада подякувала йому за те, що він урятував її так швидко, як зміг. Пізніше вона призналася, що ще трішки — і Галбаторіксу, мабуть, вдалося б зламати її волю.