Коли дозволяв час, вони із Сапфірою залишали місто й летіли до замку, де Блодхгарм та інші чаклуни охороняли Елдунарі, які належали колись Галбаторіксу. Там Ерагон і Сапфіра допомогли лікувати розум драконів. Справа потроху просувалася вперед, але дуже й дуже повільно. Вершник боявся, що більшість Елдунарі просто перестали цікавитися життям або загубились у безкінечних лабіринтах власних спогадів. Це стосувалося навіть дуже старих драконів, таких, як Валдр. Справу ускладнювало ще й те, що ельфи, аби не наражатися на небезпеку, тримали Елдунарі в стані, схожому на транс, спілкуючись одночасно лише з кількома.
Крім того, Ерагон допомагав магам Ду Врангр Гата працювати із зачарованими скарбами, які зберігалися в цитаделі. Більша частина цієї роботи лягала саме на його плечі, адже ніхто з магів не мав ані знань, ані досвіду, потрібних для того, щоб мати справу із зачарованими речами, що їх залишив після себе Галбаторікс. Та Ерагон не заперечував — йому подобалось розкривати всілякі секрети. За цілі століття Галбаторікс зібрав силу-силенну чудес. Деякі з них були зовсім безпечні, деякі приховували в собі смертельну загрозу, та всі вони були дуже цікаві. Особливо сподобалась Ерагонові астролябія, яка, якщо притулити її до ока, дозволяла бачити зірки навіть удень. Про існування найбільш небезпечних речей знали тільки він, Сапфіра й Насуада, бо поширювати відомості про них було надто ризиковано.
Знайдені в цитаделі скарби Насуада відразу ж використала для того, щоб нагодувати й одягнути своїх воїнів, а також на відбудову міст, які були зруйновані під час боротьби з Імперією. Кожному зі своїх підлеглих вона подарувала по п’ять золотих корон — дрібничка для вельмож, але справжнє багатство для бідних фермерів. Це був жест, яким Насуада здобувала їхню повагу та відданість і якого ніколи не зрозумів би Галбаторікс. А ще Насуада повернула кількасот мечів Вершників, Мечі були різних кольорів і форми, зроблені як для людей, так і для ельфів. Усі були в захваті від цих знахідок. Ерагон і Сапфіра перевезли всю зброю до замку з Елдунарі, мріючи про той день, коли вона знову знадобиться Вершникам.
«Рунона,— подумав Ерагон,— мабуть, дуже зрадіє, коли дізнається, що творіння її рук таки збереглись».
Неоціненним скарбом були також зібрані Галбаторіксом тисячі сувоїв і книг, що їх ельфи разом з Джоудом внесли до каталогів. У тих сувоях та книгах, мабуть, ховалися численні таємниці про Вершників або магію. Принаймні Ерагон тішив себе надією, що тут можна знайти хоч би якісь натяки на те, де король заховав останнє яйце летрблака. На жаль, досі єдина згадка про летрблака й разака, на яку він натрапив, була в старих-престарих працях ельфів та Вершників, де йшлося про те, що робити з ворогом, якого не можна викрити за допомогою жодних чар.
Тепер, коли Ерагон міг відверто говорити з Джоудом, він піймав себе на думці, що розмовляє з ним постійно, довіряючи йому те, що навряд чи сказав би комусь іншому. Принаймні Вершник розповів Джоудові про те, що трапилося з Елдунарі та з яйцями драконів. Він не побоявся розказати йому навіть про те, як знайшов своє справжнє ім’я на острові Вройнгард. Говорити з Джоудом було втіхою, а надто тому, що він був одним з небагатьох людей, які знали Брома достатньо добре, щоб мати право називати його другом.
Ерагонові було по-справжньому цікаво спостерігати й за тим, як функціонує й відбудовується королівство, створене Насуадою з уламків колишньої Імперії. Для того щоб керувати такою величезною й розмаїтою країною, потрібні були просто неймовірні зусилля. Це завдання на перший погляд здавалося просто нездійсненним, оскільки завжди залишалося щось таке, що конче треба було робити. Ерагон знав, що ніколи б не зумів упоратися із цим завданням, а от Насуада робила все з неприхованим задоволенням. Її енергія ніколи не слабшала. Здавалося, вона завжди знає, як розв’язати посталу перед нею проблему. Ерагон бачив, як день за днем зростає її авторитет між різними емісарами, чиновниками, вельможами й простими людьми, з якими вона мала справу. На думку Ерагона, Насуада просто чудово підходила для своєї нової ролі, хоч Вершник і не був певен, чи дійсно вона почуває себе щасливою. Ерагон спостерігав, як вона судить вельмож, котрі підтримували Галбаторікса — чи вже з власної волі, чи ні,— і йому дуже імпонували як проявлені нею справедливість та милість, так і належні покарання. Здебільшого Насуада позбавляла їх земель, титулів і більшої частини їхніх нечесно нажитих статків, та вона ніколи не засуджувала їх до страти. Це не могло не подобатись Ерагонові. Він був на її боці й тоді, коли вона дарувала Нар Гарцхвогу та його народу величезні землі вздовж північного боку Хребта, а також на родючих рівнинах між озером Флем та річкою Тоарк, де мешканців було тепер дуже й дуже мало.
Як і король Орин та лорд Рістхарт, Нар Гарцхвог присягнув на вірність Насуаді як своїй королеві. Щоправда, велетень кулл при цьому сказав:
— Мої люди погоджуються на це, леді Найтстокер, але їхня кров густа, а пам’ять коротка. Словами їх важко зв’язати назавжди.
— Ти маєш на увазі,— холодно спитала тоді Насуада,— що твій народ порушить мирну угоду, тобто рано чи пізно ми знову станемо ворогами? Я правильно тебе зрозуміла?
— Ні,— відповів Гарцхвог і похитав своєю великою головою.— Ми не хочемо з вами воювати. Ми знаємо, що Вогнемеч уб’є нас усіх. Але... коли наші юнаки підростуть, вони неодмінно схочуть проявити себе в битвах. І, якщо війни не буде, вони розв’яжуть її самі. Мені шкода, леді Найтстокер, але ми не в змозі змінити власне єство.
Ця неприємна розмова занепокоїла Ерагона не менше ніж Насуаду. Принаймні Вершник кілька ночей провів у роздумах про те, що його робити, щоб розв’язати це надзвичайно складне питання...
Тиждень минав за тижнем. Насуада й далі продовжувала посилати Ерагона і Сапфіру як своїх представників то туди, то сюди на безмежних просторах Сурди та її королівства. Вони вже встигли побувати в короля Орина, у лорда Рістхарта й деінде. І де б не опинялися Вершник та дракон, вони всюди шукали землю, яка могла б стати в майбутньому домівкою для Елдунарі, а також місцем гніздування й навчання драконів, чиї яйця були заховані на Вройнгарді. Більш-менш підходящі місцини були на Хребті, але вони лежали або надто вже близько до людей та ургалів, або так далеко на північ, що жити там цілий рік не випадало. Крім того, Мертаг і Торнак вирушили саме на північ, і Ерагон та Сапфіра не хотіли створювати для них зайві труднощі.
Просто бездоганним місцем могли б стати Беорські гори, але Ерагон напевно знав, що гноми навряд чи зрадіють сотням драконів, які будуть вилуплюватися на території їхнього королівства. Де б вони не розташувались у Беорських горах, бодай одне місто гномів опиниться на відстані короткого перельоту. Знаючи Сапфіру, Вершник майже не сумнівався в тому, що молоді дракони почнуть нападати на юрби гномів Фельдуноста.
Ясна річ, ельфи аж ніяк би не заперечували, щоб дракони жили на одній з гір Ду Вельденвардена чи десь поблизу. Але дракони є дракони, і Ерагона все-таки непокоїла та обставина, що ельфійські міста лежали надто близько. Крім того, йому не подобалось, що в такому разі дракони й Елдунарі опиняться на території однієї раси — хто б нею не був. Збоку це виглядатиме так, наче вони надають перевагу якомусь певному народу. Раніше Вершники ніколи цього не робили і, як гадав Ерагон, не повинні робити так і надалі.
Одним-єдиним місцем, яке перебувало досить далеко від будь-яких малих містечок та великих міст і на яке не претендував жоден народ, була батьківщина драконів — самісіньке серце Хадарацької пустелі, де височіли Ду Фелс Нангороех, тобто Прокляті гори. Ерагон не сумнівався, що це було б чудове місце для виховання молодих драконів. Однак і тут виникали деякі труднощі. Поперше, де знайти в пустелі стільки їжі, щоб прогодувати молодих драконів? Сапфірі довелося б безугавно літати туди-сюди, переносячи оленів та інших диких тварин у гори. І, звісно, тільки-но дракони трохи підростуть, вони почнуть літати на полювання й самі, а отже, опиняться зовсім поруч із людьми, ельфами чи гномами. По-друге, кожному, хто бодай раз у житті вирушав у далекі мандри, та навіть багатьом із тих, хто ніколи не подорожував, було добре відомо, де перебувають ці гори. По-третє, дістатися Проклятих гір, а особливо взимку, було не так уже й важко. Дві останні обставини бентежили Ерагона найбільше. Справді-бо, чи зможуть вони надійно захистити яйця драконів, їхні виводки та Елдунарі? «Було б значно краще,— казав він Сапфірі,— якби вони були десь на вершинах Беорських гір, де можуть літати тільки дракони. Тоді ніхто не зміг би підкрастися до нас. Ніхто, крім Торнака, Мертага та ще кількох чарівників».