Тільки-но малюнок був готовий, Ерагон зняв закляття й уважно роздивився фаіртх. Він був задоволений тим, що бачив. Цей образ передавав єство Арії значно краще, ніж її фаіртх, який він зробив у Елесмері. Він мав глибину, якої бракувало іншим. Можливо, він не був аж надто довершений з погляду композиції, але Ерагон пишався тим, що зумів передати характер ельфійки. Здавалось, у цьому образі він спромігся підсумувати все, що знав про неї — і світле, і темне.
Іще якусь мить Вершник милувався образом, а потім узяв і відкинув сланець від себе. Він хотів розбити його об землю.
«Кауста»,— сказала Арія, і фаіртх, описавши в повітрі дугу, ліг на її долоню.
Ерагон хотів щось сказати Н пояснити чи вибачитись,— але так нічого й не сказав.
Тим часом Арія пильно роздивлялась фаіртх. Спливла довга хвилина, друга, третя...
Нарешті Арія опустила фаіртх. Вершник підвівся й простягнув руку, щоб забрати його, та ельфійка наче завмерла. Вона була чимось збентежена. В Ерагона похололо на серці фаіртх засмутив Арію.
Аж раптом ельфійка глянула йому прямо в очі й сказала прадавньою мовою:
— Ерагоне, якщо ти не проти, я б хотіла назвати тобі моє справжнє ім’я.
Спершу Вершник навіть не знав, що відповісти. Він був просто приголомшений — якусь мить помовчав, потім невиразно кивнув головою.
— Для мене велика честь почути його,нарешті мовив він.
Арія зробила крок уперед, приклала губи йому до вуха й майже нечутно, пошепки назвала своє ім’я. Воно лунало у свідомості Вершника, а разом з ним приходило розуміння. Попри те, що частину імені він уже знав, багато чого дивувало його — то було найпотаємніше.
Арія відступила назад. І хоч її обличчя було вдавано спокійне, вона пристрасно чекала, що скаже Вершник.
Ім’я ельфійки породило в душі Ерагона цілу хвилю запитань, та він чудово знав, що зараз не час їх ставити. Зараз він хотів запевнити Арію, що його думка про неї аж ніяк не змінилась на гірше. Ні-ні, у жодному разі! Коли щось і змінилось, то це була його збентеженість — вона стала ще більша, бо, здається, тільки тепер він зрозумів до кінця відданість Арії своєму обов’язку. Вершник спокійно зустрів уважний погляд Арії.
— Твоє ім’я...— сказав він прадавньою мовою,— твоє ім’я дуже гарне. Ти маєш право пишатися, що є такою, якою є. Дякую тобі, що поділилася ним зі мною. Я страшенно радий, що можу називати тебе своїм другом. Обіцяю, що завжди буду тримати твоє ім’я в таємниці... А хочеш почути моє ім’я?
Вона ствердно кивнула:
— Хочу... І обіцяю пам’ятати й берегти його, поки воно належить тобі.
Якесь незвичне відчуття заполонило Вершника. Ерагон знав: те, що він зараз зробить,— незворотне. Це було страшно й водночас бентежно. Він ступив крок уперед, притис губи до вуха Арії й прошепотів своє ім’я так м’яко, як тільки міг. Усе його єство тремтіло.
Вершник відступив назад. Як сприйме ельфійка його ім’я? Як гідне чи як безчесне? Він не мав сумніву, що Арія щось скаже.
Ельфійка глибоко зітхнула. Якусь мить вона мовчки дивилася на небо. Потім Арія знов повернулась до нього. Вираз її обличчя був м’якший,ніж раніше.
— У тебе також гарне ім’я, Ерагоне,— сказала вона низьким голосом.— Та я не думаю, що це те ім’я, яке в тебе було, коли ти залишав Паланкарську долину.
— Так, це не воно. .
— І це не те ім’я, яке ти мав, коли жив у Елесмері. Ти значно подорослішав з того часу, як ми зустрілися вперше.
— Інакше й бути не могло. Вона кивнула:
— Хоч ти все ще зовсім юний, ти вже більше не дитина.
— Так. Тепер я не дитина.
Більше ніж будь-коли Ерагона вабило до ельфійки. Обмін іменами створив між ними новий зв’язок, але що то був за зв’язок, Вершник до кінця не розумів, і це породжувало в ньому відчуття вразливості. Тепер Арія бачила його з усім добрим і злим, що в ньому було. І вона не відсахнулася від нього — вона сприйняла його таким, яким він був насправді. Більше того, тепер вона бачила всю глибину його почуттів до неї, і це теж не відштовхнуло її.
Ерагон довго думав, питати чи не питати її про це, і ніяк не міг наважитись. Нарешті, після тривалої мовчанки, він таки набрався духу й спитав:
— Аріє, що з нами буде?
Вона здригнулась. Вершник добре бачив, що ці слова стривожили її.
— Я не знаю...— відповіла ельфійка, ретельно добираючи слова.— Я повинна була б сказати «нічого», але... Зрештою, ти ще такий молодий, а почуття — це плинна річ. Років за десять, а то й за п’ять ти можеш і не відчути того, що відчуваєш зараз.
— Ні. Мої почуття не зміняться,— впевнено відповів Ерагон.
Вона глянула йому в очі довгим уважним поглядом.
— Якщо не зміняться,— тепер її голос звучав тепло,— тоді... можливо, з часом...— ельфійка торкнулась рукою його обличчя.— А тепер ти не можеш чекати від мене чогось більшого. Я не хочу зробити помилку в наших стосунках, Ерагоне. Ти надто багато важиш і для мене, і для всієї Алагезії.
Він спробував посміхнутись, але вийшла радше гримаса.
— Але... у нас немає аж так багато часу,— тільки й сказав він.
Арія спохмурніла:
— Що ти маєш на думці?
Він потупив очі, намагаючись придумати, як розповісти Арії про свої плани. Так нічого й не вигадавши, Вершник сказав просто, немов говорив із самим собою. Спершу він пояснив, з якими труднощами вони із Сапфірою зіткнулися, розшукуючи безпечне місце для яєць та Елдунарі, потім розповів про намір Насуади створити групу магів, щоб установити контроль над кожним чарівником-людиною. А насамкінець Ерагон сказав:
— І з огляду на все це, ми із Сапфірою вирішили, що повинні залишити Алагезію й вирощувати драконів деінде, далеко від людей. Так буде краще і для нас, і для драконів, і для Вершників, і для всіх рас Алагезії.
— А Елдунарі?..— Арія була вкрай збентежена.
— Елдунарі також не можуть тут залишитися. Вони ніколи не будуть у безпеці, навіть в Елесмері. Доки вони залишатимуться в цій країні, завжди знайдеться той, хто спробує викрасти їх чи використати для здійснення власних задумів. Ні, нам потрібне інше місце, таке, як Вройнгард. Місце, де ніхто не зможе знайти драконів, щоб зашкодити їм, і де молодняк та дикі дракони, у свою * чергу, не зможуть зашкодити комусь іншому,— Ерагон знову спробував посміхнутися, і в нього знову нічого не вийшло: — Саме тому я й казав, що в нас немає часу. Ми із Сапфірою збираємось відлетіти, як тільки випаде нагода. І якщо ти залишишся... я не знаю, чи ми побачимо колись одне одного знов.
Арія глянула на фаіртх, який вона все ще тримала в руках. Здається, її тривога стала ще більша.
— Ти відмовишся від корони, щоб піти з нами? — спитав Ерагон, хоч і знав відповідь наперед.
Вона підвела очі:
— А ти відмовишся від Елдуйарі та яєць драконів?
Він похитав головою:
— Ні.
Якийсь час вони мовчали, прислухаючись до поривів вітру.
— Де ж ти знайдеш кандидатів у Вершники? — спитала нарешті ельфійка.
— Ми залишимо тут кілька яєць — гадаю, у тебе,— і тільки-но вилупляться дракони, вони разом зі своїми Вершниками прибудуть до нac, а ми відправимо вам іще трохи яєць.
T'a Арія, здається, не слухала його.
— Ні-ні,— сказала вона,— повинно бути інше рішення. Не може того бути, щоб ви із Сапфірою й усіма Елдунарі залишили нас!
— Якби інше рішення було, ми б його знайшли.
Але його немає.
— А як Елдунарі? Як Глаедр і Умарот?.. Ти говорив з ними про це? Вони згодні?
— Ні. Ми ще не казали їм... Але вони погодяться.
— Я знаю це напевно.
— Ти переконаний у цьому, Ерагоне? Чи справді один-єдиний вихід: покинути все й усіх, кого ти досі знав?
— Це — доля. Наш від’їзд був вирішений наперед. Анжела говорила мені про це ще тоді, коли гадала на моє майбутнє в Тейрмі. Просто в мене був час, щоб призвичаїтись до цієї думки,— Вершник підняв руку й доторкнувся до щоки Арії.— Отож, я й питаю: ти підеш із нами?
Сльози зблиснули в її очах, і вона притисла до грудей фаіртх:
— Я не можу.
Вершник кивнув і прибрав руку:
— Ну, що ж... Тоді наші шляхи розходяться.
На очі йому теж навернулися сльози, та він щосили намагався стримати їх.
— Але ж не зараз,— прошепотіла вона.— У нас іще є трохи часу, щоб провести його разом. Ти ж не відлітаєш прямо тепер?..