— Це ж чому?
Вершник похитав головою:
— Ти знаєш відповідь на це так само добре, як і я.
Я став надто могутній. Поки я тут, твоя влада... і, звісно ж, влада Арії, Орика й Орина завжди буде не надто надійною. Якби я тільки схотів, то майже кожен у Сурді, Тейрмі й у твоєму власному королівстві пішов би за мною. А коли на маєму боці ще й Елдунарі, то немає нікого, хто зміг би виступити проти мене, включно з Мертагом і Арією.
— Але ж ти ніколи б не повстав проти нас. Ти не такий...
— Не такий?.. Невже ти справді вважаєш, що за всі роки, що я проживу — а в мене може бути дуже довге життя,— я жодного разу не спробую втрутитись у перебіг подій у країні?
. — Якби ти так зробив, я впевнена,' що на те була б поважна причина, і ми були б вдячні тобі за допомогу.
— Чи були б? Поза сумнівом, я б вірив у те, що моє втручання виправдане, але саме в цьому й полягає небезпека. Правда ж? Віра в те, що ти знаєш краще за інших, що треба робити, та ще й така влада, котра спонукає тебе діяти. Ясна річ, заради блага більшості... А що якби я помилився? Хто б тоді зупинив мене?.. Я міг би закінчити так, як Галбаторікс, попри всі мої найкращі наміри. Моя сила й влада змушує людей погоджуватися зі мною. Я вже побачив це по всій Імперії... Якби ти була на моєму місці, скажи: чи змогла б ти протистояти спокусі втрутитися в якісь події, нехай тільки трішки, заради того, щоб було краще?.. Насуадо, моя присутність тут порушує рівновагу речей. Якщо я не хочу перетворитись на того, кого буду ненавидіти, я маю залишити країну.
Насуада підвела голову:
— Я могла б наказати тобі лишитися.
— Сподіваюся, ти не зробиш цього. Бо я хотів би попрощатися по-дружньому, а не гніваючись.
— То ти тепер не підлягатимеш нікому, окрім себе?
— Я підлягатиму Сапфірі й власному сумлінню, як робив це завжди.
Кутики губ Насуади опустилися:
— Людина сумління — це найнебезпечніший у світі тип.
Знову запала мовчанка — дзюрчала лиш вода у фонтані.
— Ерагоне,— озвалася нарешті королева,— скажи мені: ти віриш у богів?
— У яких богів? їх багато.
— У будь-яких. В усіх. Ти віриш в якусь вищу силу?
— Не в Сапфіру? — Вершник посміхнувся, хоч Насуада, навпаки, спохмурніла.— Вибач,— продовжив він за мить.— Я не знаю, можливо, вони існують. Я бачив... Я не впевнений, але, можливо, я й справді бачив божество гномів Гунтеру в Тронжхеймі, коли коронували Орика. Та якщо боги існують, я не дуже високої про них думки, якщо вони так довго залишали на троні Галбаторікса.
— Можливо, ти був їхнім знаряддям, для того, щоб його усунути. Ти ніколи про це не думав?
— Я — знаряддя? — зареготав Ерагон.— Не знаю. Може, воно й так... Тільки мені здається, вони не надто переймаються тим, живі ми чи мертві.
— Звісно. Чому б вони мали цим перейматися? Вони боги... Але я питаю: ти поклоняєшся комусь із них?
Судячи з усього, це питання було для Насуади дуже важливе. Ерагон знову трохи помовчав.
— їх так багато,— знизав плечима Вершник.— Звідки ж я знаю, кого з них слід обирати?
— А чому б тобі не обрати творця всіх богів Унулукуна, який пропонує вічне життя?
Ерагон посміхнувся:
— Поки я не захворію або хто-небудь мене не вб’є, я можу прожити тисячу років або й більше. А якщо я житиму так довго, то навіщо мені уявляти, що я буду жити ще й після смерті. Тоді навіщо мені цей бог? З Елдунарі я можу й самотужки зробити майже все.
— Боги дають можливість побачити тих, кого ми любимо, знову. Чи ти цього не хочеш?
Вершник знизав плечима:
— Хочу. Але я не хочу, щоб життя тривало цілу вічність. По-моєму, це навіть страшніше, ніж просто відійти в небуття одного прекрасного дня, як вірять ельфи.
Насуада, здавалося, була збентежена: .
— Виходить, ти не підкоряєшся нікому, крім Сапфіри й самого себе?
— Насуадо, хіба я погана людина? Королева заперечно похитала головою.
— Тоді дозволь мені робити те, що я вважаю правильним. Я підкоряюся Сапфірі, Елдунарі, усім Вершникам, які ще повинні прийти, а також тобі, Арії, Орику й усім іншим в Алагезії. Але мені не потрібен хазяїн, який буде карати мене для того, щоб я поводився як слід. У такому разі я був би лише дитиною, яка підкоряється батьківським настановам тільки тому, що боїться батога, а не тому, що так буде правильно.
Насуада ще кілька секунд пильно дивилася на нього.
— Дуже добре,— сказала нарешті королева.— Тоді я довіряю тобі.
Вони знову замовкли. Дзюрчання води у фонтані стало наче сильніше. Високо вгорі над їхніми головами світло призахідного сонця увиразнювало тріщини й проломи у внутрішній частині кам’яного виступу.
— А якщо нам знадобиться твоя допомога? — озвалася Насуада.
— Тоді я допоможу. Я не покину вас, Насуадо. Я поєднаю одне із дзеркал у твоєму кабінеті з моїм власним дзеркалом, і в тебе завжди буде можливість зв’язатися зі мною. Те саме я зроблю для Рорана й Катріни. Якщо виникнуть труднощі, я знайду спосіб надати допомогу. Можливо, я не зроблю це сам, але все одно допоможу.
Насуада кивнула:
— Я знаю, що ти допоможеш.
Після цих слів королева важко зітхнула, а на її обличчі з’явилося щось схоже на розпач.
— Що таке? — спитав Вершник.
— Усе йшло так добре. Галбаторікс помер. Останній заколот придушено. Ми вже збирались нарешті вирішити проблему з чарівниками. Ви із Сапфірою повинні були очолити їх і Вершників. А тепер... Я не знаю, що нам робити.
— Усе владнається, я впевнений. Ти неодмінно знайдеш спосіб.
— З тобою все було б значно легше... Сподіваюсь, ти принаймні погодишся навчити ім’я імен прадавньої мови того, кого ми поставимо на чолі чарівників?
Ерагон був готовий до цього питання, але він трохи помовчав, підшукуючи потрібні слова:
— Звісно, я міг би навчити, та, боюся, згодом ми б пошкодували про це.
— То не навчиш?
Вершник заперечно похитав головою. Насуада була явно розчарована:
— А чому ні? Чому ти так вирішив?
— Ім’я — надто небезпечна річ, щоб ставитись до нього легковажно. Якщо сповнений амбіцій, але безпринципний чарівник буде знати його, він може спричинити неймовірне спустошення. Він може зруйнувати саму прадавню мову. Навіть Галбаторікс не був таким безумцем, щоб зробити це... Але ненавчений чарівник, який прагне влади... Хто знає, на що він здатен? Тепер, окрім мене, тільки Арія, Мертаг і дракони знають ці ім’я імен. Мені здається, що варто залишити все так, як воно є.
— Але коли ти підеш, а в нас виникне потреба, тоді ми будемо цілком залежати від Арії?
— Ти ж знаєш, що Арія завжди допоможе. Коли вже на те пішло, я б остерігався Мертага.
Насуада, здавалось, думала про щось своє:
— У цьому немає жодної потреби. Він не становить для нас загрози. Принаймні тепер.
— Як знаєш... Але якщо ти маєш на меті тримати чарівників під контролем, тоді ім’я імен прадавньої мови — то те, що ліпше нікому не розголошувати.
— Якщо справа в цьому, тоді... я розумію.
— Дякую. Є ще одна річ, про яку тобі варто знати. Насуада насторожилась:
— Що саме?
Ерагон переказав їй свої міркування щодо ургалів.
Королева уважно слухала, а потім деякий час мовчала.
— Ти надто багато береш на себе,— сказала вона після тривалої паузи.
— Я повинен, бо ніхто інший не зможе... То ти згодна? Здається, це один-єдиний спосіб забезпечити мир на тривалий час.
— А ти впевнений, що де розумно?
— Не зовсім, але, гадаю, нам варто спробувати.
-Гноми також? Чи це так необхідно?
— Так буде правильно... і справедливо. Це допоможе утримати рівновагу між расами.
— А якщо вони не погодяться?
— Я впевнений, що погодяться.
— Ну, що ж... Тоді роби так, як вважаєш за потрібне. Мабуть, і справді так буде краще. Інакше через двадцятьтридцять років ми можемо зіткнутися з багатьма проблемами, з якими вже мали справу наші предки, коли прибули до Алагезії.
Вершник легко схилив голову: