— Навіть вона... Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.
Ерагонові дивно було чути все це.
— Дякую тобі,— тільки й сказав він і потис Джоудові руку.
— І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.
***
Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.
За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову Про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату, вікна якої виходили на двір, де, дрімаючи, лежали Сапфіра та Фірнен. Там вони сиділи, пили вино та чай і дивилися, як сонце спускалося до далекого обрію.
Пройшло досить багато часу, поки Ерагон нарешті не розпочав розмову про від’їзд. Як він і чекав, Катріна та Роран були вкрай збентежені цією новиною й щосили намагалися змусити його змінити власну думку. Ерагонові знадобилася ледь не година для того, щоб пояснити їм причини свого рішення, бо спершу вони навіть чути нічого про це не хотіли й завзято сперечалися щодо кожної дрібниці.
Нарешті Роран не витримав.
— Прокляття!— скрикнув він.— Ти — наша родина! Ти не можеш поїхати!
— Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я.
Ти просто не хочеш цього визнавати.
Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна — м’язи на його обличчі закам’яніли.
Немовля заплакало.
— Цить, цить, моє маленьке,— сказала Катріна й погладила його по спинці.
Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:
— Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.
— Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.
— Так, і це те, що мені належить зробити.
Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.
— Якщо ти поїдеш,— озвалась Катріна,— то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?
— Ні,— сказав Ерагон, повертаючись до жінки.— Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.
Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.
— Але тебе не буде поруч.
— Так... Мене не буде поруч,— Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном.— Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.
М’язи на обличчі Рорана ожили.
— І покинути Паланкарську долину?! — він струснув головою.— Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.
— Я б теж цього хотів.
Внизу Сапфіра тихо ревнула й тицьнулась носом у шию Фірнена. Зелений дракон пригорнувся ближче до неї.
— А чи немає іншого шляху, Ерагоне? — сумно спитав Роран.
— Якщо і є, то ми із Сапфірою не змогли його знайти.
— Будь воно прокляте!.. Це неправильно! Ти не мусиш жити сам-один у тій дикій місцині.
— Я не буду зовсім один. Блодхгарм і деякі інші ельфи поїдуть з нами.
Роран нетерпляче махнув рукою:
— Ти знаєш, що я маю на думці!
Міцний Молот посмикав кінчики вусів і обіперся руками об кам’яний виступ під вікном. Ерагон міг бачити, як м’язи на його могутніх плечах напружились. Роран помовчав, а потім глянув на Вершника:
— І що ти будеш робити тоді, коли дістанешся до того місця, куди зібрався?
— Знайду пагорб або скелю й побудую на вершині будинок, досить великий будинок, щоб умістити всіх драконів і гарантувати їм безпеку... А ти?.. Коли ти відбудуєш селище, що буде потім?
Легка посмішка заграла на обличчі Рорана:
— Та щось таке... Я хотів би побудувати замок на вершині тієї гори, про яку ми з тобою часто говорили. Невеликий замок, прошу взяти до уваги... просто кам’яну споруду зі стіною, яка зможе стримати будьяких ургалів, котрі б вирішили напасти. На це піде, мабуть, кілька років... Зате потім ми зможемо добре захистити себе, на відміну від тих часів, коли разак прийшов із солдатами,— він скоса глянув на Ерагона:
— У нас знайшлося б місце і для дракона...
— А в тебе знайшлося б місце для двох драконів? — Ерагон кивнув униз на Сапфіру й Фірнена.
— Навряд чи... А як Сапфіра ставиться до того, що доведеться його покинути?
— їй це не подобається, але вона знає, що інакше бути не може.
— Егеж.
Бурштинове світло призахідного сонця впало на обличчя Рорана. Ерагон здивувався, коли побачив на чолі свого двоюрідного брата й довкола його очей глибокі зморшки. Невблаганний час залишив свої сумні сліди. Як швидко летить життя!
Тим часом Катріна поклала Ізміру в колиску. Потім вона теж підійшла до них, стала біля вікна й торкнулася долонею плеча Ерагона:
— Ми будемо сумувати за тобою, Ерагоне.
— А я за вами,— сказав він і взяв її за руку — Але нам іще рано прощатися. Я б хотів, щоб ви втрьох поїхали зі мною в Елесмеру. Гадаю, вам би сподобалось побачене. А крім того, ми могли б провести разом іще кілька днів.
Роран повернув голову до Ерагона:
— Ми не зможемо проїхати весь шлях до Ду Вельденвардена з Ізмірою. Вона ще дуже мала. Навіть повернутися до Паланкарської долини буде досить складно, а про подорож до Елесмери годі навіть мріяти.
— Навіть якщо подорожувати на спині дракона? — Ерагон засміявся, побачивши їхні здивовані обличчя.— Арія й Фірнен згодні віднести вас в Елесмеру, тимчасом як ми із Сапфірою перенесемо яйця драконів з того місця, де вони приховані.
— А скільки часу займе подорож до Елесмери? — спитав Роран, хмурячись.
— Тиждень... приблизно тиждень. По дорозі Арія хотіла б відвідати короля Орика в Тронжхеймі. Ви були б весь час у теплі й безпеці. Ізмірі теж ніщо б не загрожувало.
Катріна й Роран перезирнулись.
— Було б дуже добре провести Ерагона... Крім того, я багато чула про те, які чудові в ельфів міста...
— Ти впевнена, що зможеш витримати? — спитав Роран.
Вона ствердно кивнула:
— Тільки якщо ти з нами... Роран якийсь час мовчав.
— Ну, що ж,— нарешті сказав він,— я гадаю, що Хор 1| та інші зможуть знайти дорогу й без нас,— посмішка прозирнула крізь його бороду: — Я ніколи не сподівався побачити Беорські гори або побувати в одному з ельфійських міст. Але чом би й ні? Треба це зробити, доки є нагода.
— Добре,— сказала сяюча Катріна,— це ми владнали. їдемо до Ду Вельденвардена.
— А як ми повернемось назад? — спитав Роран.
— На Фірнені,— відповів Ерагон.— Або, я гадаю, Арія дасть вам охорону, щоб супроводити вас до Паланкарської долини, якщо ви раптом вирішите подорожувати верхи на конях.
Роран скривився:
— Ні-ні, не на конях. Якщо мені доведеться проїхати верхи ще хоч на якомусь коні, це буде катастрофа.
— Отакої? Тоді, я гадаю, Сніговій тобі більше не потрібен,— сказав Ерагон, лукаво підвівши брову.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я радий, що в мене є Сніговій, навіть якщо якийсь час я й не буду на ньому їздити.
— Угу.
Так вони простояли біля вікна ще майже годину. Сонце сіло, небо спершу стало пурпурового кольору, потім — чорного, на ньому з’явилися зірки, а вони все ще планували майбутню мандрівку й говорили про те, які речі треба буде взяти Ерагонові й Сапфірі, коли вони залишать Ду Вельденварден і вирушать у далекі землі поза межами країни. Позаду них мирно спала в колисці Ізміра, стиснувши ручки під підборіддям у крихітні кулачки.
* * *
Наступного дня рано-вранці Ерагон сидів у своїй кімнаті перед полірованим дзеркалом і намагався зв’язатися з Ориком у Тронжхеймі. Йому довелося зачекати кілька хвилин, доки нарешті обличчя Орика не зринуло перед ним. Гном розчесував гребінцем зі слонової кістки свою густу бороду.
— Ерагоне! — вигукнув Орик, явно задоволений.— Як справи? Багато часу пройшло з тих пір, як ми говорили востаннє!