— Я рада, що ти робиш саме те, що робиш, — прошепотіла вона й повернулася до діжки. — Я відчула щось у моєму персні… І подумала, що з тобою сталося лихо.
— Я був у самому серці битви. Що ж тут дивного, коли ти раз у раз відчувала біль?
— Ні. Такого я ще ніколи не відчувала, — спинилась на мить дівчина, не виймаючи рук із води.
Роран саме допив свій ель. Він не хотів розповідати Катріні всіх подробиць тієї історії, що сталася з ним у замку, але водночас розумів, що кохана не заспокоїться, доки не буде знати правду. Коли ж спробувати переконати її в тому, що все було гаразд, то вона, чого доброго, що навигадує собі ще гірше, ніж було насправді. Зрештою, навіщо приховувати цю історію, якщо подробиці битви невдовзі знатимуть усі вардени?
Роран тяжко зітхнув і таки наважився все розповісти. Падіння стіни й порятунок у його оповіді виглядали як захоплююча пригода, тим часом він намагався зайвий раз не наголошувати на тому, що був на волосину від смерті. Місцями він не міг упоратися з хвилюванням і починав затинатися, подовгу добираючи підходящі слова.
— На щастя, ти живий, — мовила Катріна трохи пригнічено, дослухавши Рорана.
— На щастя… — Міцний Молот, опустивши голову, копирсав пальцем надбиту місцину свого кухля.
Хлюпотіння води стихло. Роран відчув на собі пильний погляд Катріниних очей.
— Але ж раніше ти наражався й на більші небезпеки.
— Було таке…
Голос Катріни пом’якшав.
— То в чому ж річ? — спитала вона, здивована його відмовками. — Нема на світі таких жахіть, про які б ти не міг мені розповісти, Роране. Ти сам це знаєш.
Роран так сильно наліг великим пальцем на кухоль, що зламав собі ніготь.
— Коли впала стіна, я вже подумки поховав себе.
— Так зробив би кожен.
— Ні-ні. Мені було абсолютно байдуже, — голос Рорана зірвався. — Невже ти не розумієш? Коли я збагнув, що не зможу вибратись, то сприйняв це покірно, ніби те ягня, яке ведуть на заріз, я… — Не маючи сил продовжувати, він злісно пожбурив кухоль і закрив обличчя руками. Катріна обняла його за плечі, та клубок у горлі все одно заважав йому дихати.
— Я здався, — сказав він, нарешті опанувавши себе, хоч у його голосі й звучали нотки огиди до власної слабкодухості.— Я просто перестав битися… За тебе… За нашу дитину.
Говорити Роранові ставало дедалі важче, так, ніби вимовлені слова починали його душити.
— Тссс… — прошепотіла Катріна.
— Я ніколи не здавався. Жодного разу… Навіть коли мене викрав разак.
— Знаю, любий.
— Ця війна повинна нарешті скінчитись. Я більше так не можу… Не можу… Я… — Роран глянув на Катріну і з жахом помітив, що вона вся в сльозах. Звівшись, він обняв її й зашепотів: — Пробач, мені шкода. Пробач мені, пробач… Цього більше не буде. Ніколи. Обіцяю.
— Та мені все одно, — відповіла Катріна, сховавши обличчя на його плечі.
Така відповідь вразила Рорана, ніби блискавка.
— Я знаю, що дозволив собі слабкість… Але ж мої слова повинні для тебе щось значити!
— Я мала на увазі зовсім не те! — спалахнула Катріна рум’янцем і глянула на нього з докором. — Ти в мене часом такий дурний, Роране.
— Знаю, — силувано посміхнувся він.
— Хіба ж я стану про тебе гіршої думки тільки тому, що ти щось там собі подумав, коли на тебе падала велетенська стіна. Ти живий — і це для мене головне. Ти ж нічого не міг удіяти, правда?
Міцний Молот розгублено похитав головою.
— Тоді тобі немає чого соромитись. Якби ти міг щось удіяти, скажімо, втекти, але не зробив цього, то була б інша справа. А так — ти зробив усе, що міг, а опинившись у безвиході, просто скорився долі, бо сперечатися з нею було б безглуздо. Це мудрість, коханий. Це не слабкість.
— Дякую тобі,— насилу промовив Міцний Молот. Він трохи помовчав, а потім схилився й поцілував її в брови.
— Мільйон разів я тобі казала, що ти найсміливіший, найсильніший і найдобріший чоловік у всій Алагезії.
Цього разу він поцілував її в губи. Дівчина лагідно посміхнулась. Якийсь час закохані стояли мовчки, не випускаючи одне одного з обіймів, аж здавалося, ніби вони танцюють під якусь музику, що була чутна тільки для них.
Потім Катріна грайливо відштовхнула свого чоловіка й повернулася до прання, а Роран знову примостився на пеньку, чи не вперше за кілька діб відчуваючи блаженний спокій.
Він сидів і роздивлявся людей, гномів та ургалів, що сунули повз його намет. Від пильного ока ватажка не могло сховатись ніщо — жодна подряпина на тілі солдата, жоден поламаний меч… Правду кажучи, настрій у варденів був не надто піднесений — усім, крім ургалів, треба було гарно виспатись і попоїсти, та й помитися не завадило б. Останнє, до речі, найбільше стосувалося саме ургалів.