ЦІНА ВЛАДИ
— Ось, пані. Це вам більше не знадобиться. Так воно навіть краще.
Остання смужка тканини з ледь чутним хрускотом зникла з рук Насуади. Дівчина носила ці пов’язки відтоді, як помірялася силами з воєначальником Фадаваром під час випробування довгих ножів.
Доки служниця Фарика поралася коло Насуади, та схвильовано розглядала довжелезний гобелен, поцяткований дірками різних розмірів. Їй коштувало неабияких зусиль перевести погляд на свої руки. Здобувши відчайдушну перемогу у випробуванні довгих ножів, Насуада рідко коли розглядала свої рани, а надто коли вони були свіжі.
Шрами пролягали асиметрично: шість на лівій руці й три на правій. Кожен із них був по три-чотири дюйми завдовжки. Найбільше вражала їхня рівність, коли не брати до уваги початку одного зі шрамів на правій руці. Тоді Насуада втратила рівновагу, через що ніж смикнувся й залишив удвічі товщу відмітину. Шкіра довкола шрамів була рожева й зморщена, тим часом самі шрами стали ледь-ледь світлішими за колір її шкіри. Раніше Насуада боялася, що шрами назавжди залишаться сріблясто-білими, проте зараз вони вирізнялися не так кольором, як рельєфом — півторадюймові горбики виглядали так, ніби їй під шкіру вставили металеві стрижні.
Насуада уважно оглянула страшні відмітини. Будучи ще зовсім малою, вона багато чула від батька про традиції їхнього народу, але провела все життя серед варденів і гномів. Ритуали, які дівчина бачила в кочових племенах, були здебільшого пов’язані з релігією. Вона ніколи не прагла навчитися танцю барабанів чи взяти участь у поклику імен, а про випробування довгими ножами й казати годі. Та як би там не було, уже зараз, будучи юною і вродливою, вона носила на своїх руках дев’ять потворних шрамів. Ясна річ, Насуада могла звернутися за допомогою до варденських магів, та це означало б, що вона визнала поразку й втратила підтримку кочових племен.
З одного боку, дівчині було страшенно шкода, що гладесенька шкіра її рук вже ніколи більше не вабитиме чоловічих поглядів, а з іншого — вона дуже пишалася своїми шрамами, котрі засвідчували її мужність і відданість варденам. Тож Насуада вирішила, нехай її краще поважають за це, ніж за вроду.
— Що скажеш? — спитала вона в короля Орина, який стояв біля відчиненого вікна, поглядаючи на місто.
Орин повагом розвернувся. Зараз він був у тонкій червоній туніці й мантії, розшитій по краях білим горностаєвим хутром.
— Не дуже приємне видовище, — відповів Орин і знову повернувся до споглядання міста. — Сховай їх. Я б не радив тобі з’являтися так у пристойному товаристві.
— Байдуже, — буркнула Насуада, ще раз зиркнувши на свої шрами. Потім вона зав’язала шнурівки на коротких рукавах і відпустила Фарику. Якийсь час панувала тиша. Трохи почекавши, Насуада пройшлася розкішним килимом, що лежав посеред кімнати, і зупинилася поруч з Орином. Побачене не могло не тішити — усі пожежі, крім двох, що лютували на західній стіні, було вже приборкано.
Заспокоївшись, дівчина перевела погляд на Орина. Відтоді як вардени та військо Сурди об’єдналися для боротьби проти Імперії, він став серйозніший — звичні для нього ентузіазм і завзяття зникли під спокійною, ледь не похмурою маскою. Спочатку Насуаду це неабияк тішило, та чим довше тривала війна, тим більше вона сумувала за його філософськими монологами й жартами, адже раніше Оринові розмови робили яскравішими навіть найнудніші дні. Словом, Орин був такий понурий, що Насуаді іноді здавалося, ніби той готується виступити проти неї та здобути владу над усіма варденами.
«Чи буду я щасливою, коли вийду за нього заміж? І чи буде він гарним батьком?» — думала дівчина. Загалом, Орин був доволі привабливий. Він мав тонкий ніс і широкі щелепи з чутливою смужкою красивих губів. Попри свій вік, король багато тренувався, тож перебував у чудовій фізичній формі. Природа наділила його розумом та люб’язним характером. Однак Насуада добре знала — якби той не був королем Сурди й не становив загрози для свободи варденів, думка про шлюб із ним ніколи б не зринула в її голові.
Орин тим часом сперся руками на вузьке підвіконня й майже по пояс висунувся з вікна.
— Ти повинна розірвати угоду з ургалами, — мовив він, навіть не дивлячись на Насуаду.
— Чому? — здивувалася та.
— Бо їхня присутність у наших лавах іде нам на шкоду. Нас зустрічають зі зброєю наші ж таки люди, бо їм не подобається те, що ми об’єдналися з монстрами. У їхніх очах Галбаторікс діє цілком слушно, воюючи проти нас. Це прості селяни, тож їм не втовкмачиш, що Галбаторікс надурив ургалів під час облоги Тронжхейма. Селяни бачать тільки те, що істоти, яких вони боялись і ненавиділи все життя, тепер вільно входять до їхніх домівок, а їм допомагає дракон і вершник, більше схожий на ельфа, ніж на людину.