«Ох, але ж я не хочу йти цією дорогою», — подумав він.
Але силі, що тягла його туди, годі було опиратися.
— Точніше кажучи, ми збираємося захопити не-корабель з Розсіяння, — промовив він. — Їхні кораблі належать до найкращих. Ти, ти, ти й ти, — вказав на окремих осіб. — Залишитесь тут і простежите, щоб ніхто звідси не вийшов і не зв’язався з кимось поза цим закладом. Думаю, що вас атакують. Тримайтеся, скільки зможете. Усі решта до зброї — і рушаймо.
***
Справедливість? Хто просить справедливості? Ми чинимо власну справедливість. Чинимо її на Арракісі — перемагай або помри. Не чіпляймося за справедливість, доки в нас є зброя та свобода користуватися нею.
Не-корабель ішов на зниження над ракіанськими пісками. Коли він сідав у хрустке хвилювання дюн, довкола нього здійнялися й закружляли піщані вихори. Сріблясто-жовте сонце поринало за лінію обрію, викривлену гарячими демонами довгого спекотного дня. Не-корабель сідав, потріскуючи, — блискуча сталева куля, яку могли помітити очі та вуха, але не ясновидіння чи якийсь віддалений пристрій. Теґове подвійне бачення запевнило його, що жодні небажані очі не зауважили їхнього прибуття.
— Хочу, аби броньовані ’топтери та автомобілі були готові не пізніше ніж за десять хвилин, — сказав він.
Люди за його спиною кинулися до роботи.
— Ви певні, що це тут, башаре? — Голос належав одному із застільних товаришів з гаммійського бару, довіреному офіцерові з-під Рендітая, настрій якого вже не нагадував того, хто намагається наново пережити емоції своєї молодості. Він бачив, як його старі друзі гинули в битві на Гамму. Як і більшість інших, що вижили й прилетіли сюди, він покинув сім’ю, долі якої не знав. У його голосі була нотка гіркоти, наче він намагався переконати самого себе, що його хитрістю затягли в цю авантюру.
— Вони невдовзі будуть тут, — сказав Теґ. — Приїдуть верхи на червові.
— Звідки ви знаєте?
— Це було узгоджено.
Теґ заплющив очі. Не потребував їх, аби бачити все довкола. Командний пост, схожий на багато інших, які він займав: овальна кімната з інструментами та людьми, що їх обслуговували, офіцерами, які чекали наказу.
— Що це за місце? — спитав хтось.
— Ось скелі на північ від нас, — відповів Теґ. — Бачите їх? Колись це був високий кліф. Це місце звалося Вітровою пасткою. Там була фрименська січ, тепер від неї зосталася печера, не більше. У ній живе кілька ракіанських піонерів.
— Фримени, — прошепотів хтось. — Боги! Хотів би я побачити наближення черва. Ніколи не думав, що побачу щось таке.
— Чергове з ваших неочікуваних залагоджень, чи не так? — спитав офіцер з дедалі сильнішою гіркотою.
«Що ти сказав би, якби я виявив свої нові здібності? — міркував Теґ. — Може подумати, наче я приховую заміри, які не витримають детальнішого вивчення. І матиме рацію. Цей чоловік на краю прозріння. Зостанеться вірним, коли його очі розплющаться?» Теґ хитнув головою. Офіцер не мав вибору. Ніхто з них не мав іншого вибору, окрім як битися і вмирати.
«Це правда, — подумав Теґ, — що процес залагоджування конфліктів передбачає ошукування великих людських мас». Як же легко було впасти в поставу Всечесних Матрон.
Сміття!
Ошукування було не таким складним, як дехто припускав. Більшість людей хоче, щоб їх вели. Той офіцер позаду теж цього хотів. Це пояснювалося глибокими родоплемінними інстинктами (могутніми підсвідомими мотиваціями). Природною реакцією після усвідомлення того, як легко вдалося комусь повести тебе за собою, був пошук цапів-відбувайлів. І той офіцер теж прагнув зараз знайти такого цапа.
— Бурзмалі хоче з вами зустрітися, — сказав хтось ліворуч від Теґа.
— Не зараз, — відповів Теґ.
Бурзмалі міг почекати. Незабаром матиме свій день командування. Поки що він лише заважатиме. Пізніше настане час, і він сам небезпечно наблизиться до ролі цапа-відбувайла.
Як легко було творити цих жертовних козлищ і як легко приймав їх загал! Особливо легко тоді, коли натомість мав виявити, що сам або винуватець, або дурень, або і те, і те. Теґ хотів сказати всім довкола себе:
— Стежте за ошукуванням! Тоді знатимете наші справжні наміри!
Офіцер зв’язку ліворуч від Теґа сказав:
— Та Превелебна Мати, яка зараз із Бурзмалі. Вона наполягає, що ви мусите з ними побачитися.
— Скажи Бурзмалі, що я хочу, аби він повертався і залишався з Дунканом, — відповів Теґ. — І нехай загляне до Мурбелли, впевниться, що вона під надійною охороною. Люцілла може ввійти.
«Так, видно, мусило бути», — подумав Теґ.
Зміни, що відбулися з ним, викликали дедалі сильніші підозри Люцілли. Без сумніву, Превелебна Мати здатна легко помітити різницю.
Люцілла стрімко ввійшла до приміщення, її одежа розвіювалася. Була розлючена, але добре це приховувала.
— Майлсе, я вимагаю пояснень!
«Добрий початок», — подумав він.
— Пояснень чого? — спитав.
— Чому ми просто не полетіли до…
— Бо Всечесні Матрони і їхні тлейлаксанські спільники з Розсіяння захопили більшість ракіанських центрів.
— Як… як ти…
— І вони, знаєш, убили Таразу, — промовив він.
Це зупинило її, але ненадовго.
— Майлсе, я наполягаю, щоб ти розповів мені…
— У нас обмаль часу, — зауважив він. — Наступний прохід супутника виявить нас тут, на поверхні.
— Але захист Ракіса…
— Так само вразливий, як кожен інший захист, коли стає статичним, — не дав він їй договорити. — Сім’ї захисників тут, унизу. Захопи сім’ї — і матимеш ефективний контроль над захисниками.
— Але чого ми тут у…
— Щоб забрати Одраде й ту дівчину з нею. Ох, і їхнього черва теж.
— Що ми зробимо з…
— Одраде знатиме, що робити з червом. Знаєш, тепер вона — твоя Мати Настоятелька.
— Ти маєш намір забрати нас до…
— Заберетеся самі! Я і мої люди залишимося, щоб улаштувати тут обманний маневр.
Це викликало вражену тишу в командному пункті.
«Обманний маневр, — подумав Теґ. — Який невдалий вислів».
Опір, який він мав на увазі, викличе у Всечесних Матрон істерію, надто ж коли вони впевнять себе, що гхола тут. Не лише контратакують, а можуть вдатися до стерилізації. Більша частина Ракіса перетвориться на обвуглену руїну. Люди, черви й піщана форель мають невеликі шанси вижити.
— Всечесні Матрони марно намагаються розшукати й захопити черва, — продовжував він. — Я справді не розумію, як вони могли бути такими сліпими і не здогадатися, що ви трансплантуєте одного з них.
— Трансплантуємо? — перепитала Люцілла.
Теґ рідко бачив Превелебну Матір такою розгубленою. Вона намагалася зібрати докупи сказане ним. Як він уже помітив, Сестри володіли певними ментатськими здібностями. Ментат може дійти правильного висновку, не маючи повноти даних. Подумав, що він довго буде недосяжним для неї (чи будь-якої іншої Превелебної Матері), перш ніж ці дані зберуть. Тоді почнеться боротьба за його потомство! Вочевидь, заберуть Дімелу для своїх Розпорядниць схрещення. Одраде теж. Вона не втече.
А ще вони мали ключ до тлейлаксанських аксолотлевих контейнерів. Невдовзі Бене Ґессерит здолають свої застереження й опанують це джерело прянощів, це лише питання часу. Прянощі створює людське тіло!