— Мені говорили, що вона часто користується словниками, — промовив Дромінд. — Це, напевне, не може бути…
— Вона випробовує нас, — сказав Туек. — Не дай себе ошукати.
— Але, Владико Туеку, вона ставить Канії та Алгозі геть дитячі питання.
— Ти сумніваєшся у моєму присуді, Дромінде?
Дромінд із запізненням усвідомив, що перетнув допустимі межі. Промовчав, але вираз обличчя свідчив, що він мав ще багато відомостей у запасі.
— Бог послав її викорінити якесь зло, що прокралося у ряди помазаників, — промовив Туек. — Йди! Молись і питай себе, чи це зло не поселилося в тобі.
Коли Дромінд пішов, Туек покликав довіреного помічника.
— Де Свята Дитина?
— Вирушила в пустелю, Владико, щоб поспілкуватися зі своїм Батьком.
— На південний захід?
— Так, Владико.
— Дромінда слід відвезти далеко на схід і залишити на піску. Поставте кілька гупал, аби мати певність, що він ніколи не повернеться.
— Дромінда, Владико?
— Дромінда.
Навіть після того, як Дромінд перемістився до Божих Уст, священники далі дотримувалися його першого наказу. Вони вивчали Шіану.
Шіана теж вивчала.
Поступово, так поступово, що не зуміла розпізнати точки переходу, вона збагнула свою велику владу над усіма, хто її оточував. Спершу це була гра, нескінченний день дитини, під час якого дорослі аж підстрибували, щоб задовольнити кожну дитячу забаганку. Та виявилося, що виконання жодної забаганки не спричиняло труднощів.
Вона забажала, щоб їй подали рідкісний плід?
Плід сервували на золотій тарілці.
Помітила дитину далеко внизу, на вулицях, які пульсували життям, і запрагнула, щоб ця дитина стала її товаришем в іграх?
Дитину привозили до храмового помешкання Шіани. Коли минали страх і потрясіння, дитина могла навіть приєднатися до якоїсь гри під пильним наглядом священників і священниць. Невинне вистрибування по влаштованому на даху саду, хихотіння та перешіптування — усе це ставало об’єктом інтенсивного аналізу. Шіана вважала шанобливий острах таких дітей тягарем. Рідко кликала дитину двічі, воліла вчитися нових речей від нових товаришів по іграх.
Священники не дійшли одностайної думки щодо таких зустрічей. Товаришів в іграх суворо допитували, доки Шіана не виявила цього й не розлютилася на охоронців.
Звістки про Шіану неминуче мали поширитися по Ракісу та поза планетою. Так і сталося. Звіти Сестринства накопичувалися. Роки за роками тяглися у своєрідно витонченому автократичному розпорядку, підсичуючи цікавість Шіани. Ця цікавість, здається, не мала меж. Ніхто з її безпосередніх опікунів не вважав цього освітою: Шіана навчала священників Ракіса, а вони навчали її. Хоча Бене Ґессерит одразу помітили цей аспект Шіаниного життя і пильно до нього придивлялися.
— Вона в добрих руках. Залишімо її там, доки вона не буде готовою для нас, — розпорядилася Тараза. — Нехай сили самооборони постійно будуть напоготові, і простежте, щоб я регулярно отримувала звіти.
Шіана жодним словом не виказала свого походження і того, що Шайтан зробив з її рідними та сусідами. Це була приватна справа між Шайтаном і нею. Вона вважала своє мовчання платою за те, що її пощадили.
Деякі речі втратили свої барви в Шіаниних очах. Вона рідше вирушала до пустелі. Цікавість зоставалася, але стало очевидним, що вона навряд чи знайде на відкритому піску пояснення того, як ставиться до неї Шайтан. І хоча вона знала, що на Ракісі є посольства інших потуг, усе ж таки шпигуни Бене Ґессерит між її опікунів упевнилися, що Шіана не виявляє особливого зацікавлення Сестринством. Заспокійливі відповіді, які мали ще послабити цей інтерес, були розроблені й за потреби надавалися Шіані.
Послання від Тарази її спостерігачам на Ракісі було прямим і конкретним: «Покоління приготувань стали роками вдосконалення. Ми виступимо лише належної миті. Більше немає сумніву, що це саме та дитина».
***
За моєю оцінкою, реформатори наробили більше лиха, ніж будь-яка інша сила в людській історії. Покажіть мені когось, хто каже: «Це мусить бути зроблено!», а я покажу вам голову, повну порочних намірів, які не мають іншого виходу. Пошук природного потоку та рух у його річищі — ось те, до чого ми завжди повинні прямувати.
Сонце Гамму сходило, а разом із ним ставало вищим захмарене небо, здіймалися вгору запахи трав і довколишнього лісу, видобуті та сконденсовані з ранковою вологою.
Дункан Айдаго стояв біля забороненого вікна, вдихаючи пахощі. Сьогодні вранці Патрін сказав йому:
— Тобі п’ятнадцять років. Можеш вважати себе молодим чоловіком. Ти вже не дитина.
— Це мій день народження?
Вони перебували в Дункановій спальні, Патрін саме прийшов розбудити його і приніс склянку цитрусового соку.
— Я не знаю дня твого народження.
— Гхоли мають дні народження?
Патрін мовчав. Йому заборонялося розмовляти з гхолою про гхол.
— Шванг’ю каже, що тобі не можна відповідати на це питання, — промовив Дункан.
Патрін заговорив з помітним збентеженням:
— Башар просив передати, що цього ранку твоє тренування почнеться із запізненням. Він хоче, щоб ти виконував вправи для ніг і колін, аж доки тебе не покличуть.
— Я робив їх учора!
— Я лише передаю накази башара. — Патрін узяв порожню склянку й залишив Дункана самого.
Дункан швидко вдягнувся. Його чекали на сніданок у гарнізонному кафе. Та бодай їх! Він не потребує їхнього сніданку. Чим зайнятий башар? Чому не міг вчасно розпочати заняття? Вправи для ніг і колін! Аби лише дати йому якесь заняття, бо в Теґа з’явилося несподіване доручення. Розсердившись, Дункан вибрав заборонену дорогу до забороненого вікна. Хай тих клятих охоронців покарають!
Він виявив, що пахощі, які струменіють крізь відчинене вікно, чимось йому знайомі, та не міг піймати спогадів, які чаїлися на краю його свідомості. Знав, що це спогади. Лякали його, але й притягували — це немов ходити по краю прірви чи відкрито збунтуватися проти Шванг’ю. Він ніколи не ходив по краю прірви й не бунтував відкрито проти Шванг’ю, але міг таке уявити. Досить йому було побачити у фільмокнизі голограму стежки на краю прірви, як його шлунок стискався. А щодо Шванг’ю, то він часто уявляв гнівний непослух, і фізична реакція була такою ж.
«У моїй свідомості є хтось інший», — подумав він.
Не лише у його свідомості — у його тілі. Він відчував у собі інші переживання, інший досвід, наче, щойно прокинувшись, знав, що бачив сон, але не міг його згадати. Цей сон був відлунням знання, якого він не міг мати.
А все-таки мав.
Міг назвати деякі дерева, пахощі яких вдихав, але цих назв не було в бібліотечних записах.
Заборонене вікно було забороненим, бо містилося у зовнішній стіні Твердині й могло бути відчиненим. Часто бувало відчиненим для провітрювання, як зараз. До вікна можна було дістатися з його кімнати, видряпавшись на поруччя балкона і пролізши крізь вентиляційну шахту складського приміщення. Він навчився це робити, не потурбувавши ні поруччя, ні складського приміщення, ні вентиляційної шахти. Доволі рано довідався, що ті, хто тренувався у Бене Ґессерит, уміють читати найдрібніші знаки. Сам умів прочитати деякі знаки завдяки наукам Теґа й Люцілли.
Стоячи у глибині тіней верхнього коридору, Дункан зосередився на хвилях зарослих лісом гірських схилів, на кам’яних піках, що здіймалися над ними. Ліс здавався йому привабливим, а у вершинах було щось магічне. Легко було уявити, що туди ніколи не ступала людська нога. Як добре там загубитися, бути лише самим собою і не перейматися, що в ньому живе хтось інший. Якийсь чужак.
Зітхнувши, Дункан обернувся і тією ж таємною дорогою повернувся до своєї кімнати. Тільки знову опинившись у її безпечному прихистку, міг дозволити собі сказати, що зробив це ще раз. Нікого не буде покарано за його вилазку.