Гхола?
Він обнишпорив бібліотеку, шукаючи детальнішого пояснення цього особливого слова.
Гхола. Бібліотека дала йому лише сухе визначення: «Гхоли — люди, вирощені з трупних клітин у аксолотлевих контейнерах тлейлаксу».
Аксолотлеві контейнери?
«Тлейлаксанські пристрої для репродукції живої людини з трупних клітин».
— Опиши гхолу, — зажадав він.
«Невинна плоть, позбавлена первісної пам’яті. Дивись “аксолотлеві контейнери”».
Дункан навчився читати тишу, порожні місця в тому, що відкрили йому люди Твердині. Його з головою накрило розуміння. Він знав! Йому було всього десять років, але він знав.
«Я гхола».
Пізнього пополудня у бібліотеці вся езотерична машинерія довкола зникла, злившись із сенсорним тлом, а десятилітній хлопець мовчки сидів перед сканером, усвідомлюючи знання.
«Я гхола!»
Не пам’ятав аксолотлевих контейнерів, у яких його клітини виросли до немовляти. Перший спогад — як Гіза підіймає його з колиски, пильний інтерес у цих дорослих очах, інтерес, який швидко розвіявся, обережно сховавшись за повіками.
Скидалося на те, що відомості, якими його так неохоче постачали люди Твердині, та записи окреслили врешті центральну фігуру: його самого.
— Розкажи мені про Бене Тлейлакс, — звелів він бібліотеці.
— Це люди, які самі себе поділяють на лицеплясів і панів. Лицепляси — гібриди, вони стерильні й коряться панам.
«Навіщо вони зробили це зі мною?»
Інформаційні машини бібліотеки зненацька стали чужими й небезпечними. Він боявся не того, що його питання вчергове розіб’ються об глухі стіни, а що йому дадуть відповідь.
«Чому я такий важливий для Шванг’ю та інших?»
Відчував, що його скривдили, навіть Майлс Теґ і Патрін. Чому забирання людських клітин і вирощування гхоли було слушним вчинком?
Наступне питання він поставив із великим ваганням.
— Чи може гхола згадати, ким він був?
— Може.
— Як?
— Психологічна тотожність гхоли з оригінальним взірцем визначає певні реакції, які можуть бути розпалені травмою.
Це взагалі не відповідь!
— Але як?
У цю мить втрутилася Шванг’ю, що прибула до бібліотеки без попередження. Отже, щось у його питаннях мусило її насторожити!
— У свій час усе з’ясується, — сказала вона.
Вона розмовляла з ним зверхньо! Він відчув у цьому несправедливість, нещирість. Щось усередині підказувало йому, що він мав більше людської мудрості у своєму непробудженому я, ніж ті, хто вважав, наче у всьому його перевершують. Його ненависть до Шванг’ю розгорілася з новою силою. Вона була втіленням усіх, хто його мучив, ігноруючи питання.
Та тепер його уява палала. Він поверне собі первісні спогади! Відчував, що це правда. Згадає своїх батьків, сім’ю, друзів… своїх ворогів.
— Ви створили мене через моїх ворогів? — зажадав він відповіді у Шванг’ю.
— Ти вже навчився мовчати, дитино, — промовила вона. — Покладайся на це вміння.
«Дуже добре. Ось як я змагатимуся з тобою, проклята Шванг’ю. Мовчатиму й навчатимусь. Не покажу тобі, що відчуваю насправді».
— Знаєш, — сказала вона, — думаю, що ми виховуємо стоїка.
Вона його опікала! Він не буде підопічним. Змагатиметься з ними всіма, мовчки та сторожко. Дункан вибіг із бібліотеки і знайшов прихисток у своїй кімнаті.
У наступні місяці він дістав багато підтверджень того, що є гхолою. Навіть дитина розуміє, коли довкола неї відбувається щось незвичайне. Час від часу він бачив за стінами інших дітей: вони ходили навколишньою дорогою, сміялися і перегукувалися. Знайшов описи дітей у бібліотеці. До цих дітей не приходили дорослі, щоб примусити їх до ригористичного навчання, як його. Інші діти не мали Превелебної Матері Шванг’ю, що розпоряджалася навіть найдрібнішим аспектом їхнього життя.
Дунканове відкриття прискорило чергову зміну в його житті. Луран Гізу відкликали, і вона більше не повернулася.
Вона не мала дозволити йому дізнатися про гхол.
Правда була дещо складнішою. Шванг’ю пояснила це Люціллі, коли вони стежили з галереї у день Люціллиного прибуття.
— Ми знали, що настане неуникна мить. Він довідається про гхол і почне ставити відповідні питання.
— Давно пора Превелебній Матері взяти на себе його щоденну освіту. Гіза могла видатися помилкою.
— Ти ставиш під сумнів мій присуд? — гарикнула Шванг’ю.
— Хіба ж твій присуд такий досконалий, що не підлягає сумніву? — Це питання, промовлене м’яким контральто, мало розмах ляпаса.
Шванг’ю майже хвилину мовчала. Тоді промовила:
— Гіза вважала гхолу любою дитиною. Плакала, казала, що сумуватиме за ним.
— Хіба її не попереджали про це?
— Вона не пройшла нашого вишколу.
— Тоді ти замінила її Тамелейн. Не знаю Тамелейн, але здогадуюся, що вона вельми стара.
— Вельми.
— Як він відреагував на усунення Гізи?
— Спитав, куди вона поділася. Ми не відповіли.
— І як склалося з Тамелейн?
— На третій день він дуже спокійно сказав їй: «Я тебе ненавиджу. Так і мало бути?»
— Так швидко!
— Просто зараз він стежить за тобою і думає: «Я ненавиджу Шванг’ю. Чи зненавиджу й цю нову?» Та ще він думає, що ти не така, як інші старі відьми. Ти молода. Зрозуміє, що це мусить бути важливим.
***
Люди найкраще живуть тоді, коли вони на своєму місці, коли кожен знає, куди належить у звичній схемі буття і чого може досягти. Зруйнуєте місце — зруйнуєте людину[5].
Майлс Теґ не хотів призначення на Гамму. Майстер зброї, вчитель фехтування при хлопчикові-гхолі? Хай навіть для такого хлопчика-гхоли, як цей, довкола якого обмотані всі ці історії. Це було небажане вторгнення у добре налагоджене життя Теґа після відставки.
Та до того він усе життя був військовим ментатом на службі Бене Ґессерит, тож не розглядав навіть можливості не послухатися.
Quis custodiet ipsos custodiet?
Хто стерегтиме сторожів? Хто простежить, щоб сторожі не чинили переступів?
Це було питання, яке Теґ обмірковував за численних нагод. Воно було однією з базисних засад його вірності Бене Ґессерит. Хай що інші казали про Сестринство, воно виявляло гідну подиву сталість мети.
«Моральної мети», — уточнював Теґ.
Моральна мета Бене Ґессерит повністю узгоджувалася з Теґовими принципами. Те, що ці принципи були прищеплені йому бене-ґессеритським кондиціонуванням, нічого не змінювало. Раціональне мислення, надто ж мислення ментата, не могло винести іншого присуду.
Теґ звів усе до суті: «Якщо бодай одна особа керуватиметься такими принципами, світ стане кращим». Це ніколи не було питанням справедливості. Справедливість вимагала вдаватися до права, яке могло виявитися капризною коханкою, завжди підлеглою примхам і упередженням тих, хто розпоряджається правом. Ні, це було питанням чесної гри, концепції, що сягала куди глибше. Люди, яким винесено присуд, мусять відчувати, що цей присуд чесний.
На думку Теґа, твердження типу «слід триматися літери права» були небезпечними для його провідних принципів. Щоби бути чесним, потрібна згода, передбачувана сталість, а передусім вірність в обох ієрархічних напрямках — і вгору, і вниз. Правління, що керувалося такими принципами, не вимагало зовнішнього контролю. Виконуєш свій обов’язок, бо це слушно. Підкоряєшся не тому, що так передбачено й це передбачення правильне. Робиш певну річ, бо в цю мить вона є слушною. Передбачення і ясновидіння не мали з цим нічого спільного.