Усе відбулося саме так. Однак виникає питання, хто саме серед чотирьох товаришів буде майбутнім чоловіком принцеси (бо вона, як свідчить легенда, була дуже привабливою і кожен бажав одружитися з нею).
Герой легенди дає правильну відповідь. Він стверджує, що чоловіком для принцеси повинен стати той, хто дістав принцесу з дна моря, бо він перший доторкнувся й обійняв її. Той, хто оживив її, - відіграв материнську роль, а той, хто врятував від орлиних пазурів, - роль батька. Зрештою, віщун міг би бути старшим братом, оскільки, хоча він і знав, що вона з'явиться, але сам не мав відношення до її нового народження.
У цьому міркуванні четверо товаришів уподібнюються (за аналогією) до матері, батька, чоловіка, брата принцеси. Таку аргументацію фольклорна традиція визнає бездоганною.
Розрізняють два основних види аналогії: аналогію предметів та аналогію відношень.
Аналогія предметів - це міркування, в якому об'єктом уподібнювання виступають два схожих одиничних предмета, а ознакою, що переноситься, - властивості цих предметів.
Прикладом такої аналогії може бути обґрунтування політичними діячами Росії ідеї встановлення Брестського миру у 1918 р. Вони посилалися на східну історичну ситуацію на початку XIX ст., коли німці самі були змушені у 1807 р. підписати кабальний договір з Наполеоном (Тільзитський мир), а потім через 67 років, зібравшись із силами, прийшли до свого визволення. Аналогічний вихід був запропонований і для Росії 1918 року.
Аналогія відношень - це міркування, в якому об'єктом уподібнювання виступають схожі відношення між двома парами предметів, а ознакою, що переноситься, - властивості цих відношень.
Наприклад, суб'єкти А, Б, С, Д перебувають між собою у таких відношеннях:
1. А є батьком неповнолітнього сина Б.
2. С є дідусем і єдиним родичем неповнолітнього онука Д.
3. Відомо, що у випадку батьківських відношень батько повинен утримувати свого сина.
Враховуючи деяку подібність відношень «батько - неповнолітній син» і «дідусь - онук», можна дійти висновку, що дідусь також повинен утримувати неповнолітнього онука.
Загальною рисою міркувань за аналогією, так само, як й індуктивних міркувань, є те, що їх висновок завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність засновків таких міркувань ще не гарантує істинності висновку, при детальнішому аналізі він може виявитися хибним. Якщо ваш співрозмовник для обґрунтування певної тези обрав схему правдоподібного міркування, не забувайте, що він обґрунтовує лише її правдоподібність, переконати вас в її істинності він ніколи не зможе.
§ 3. Види аргументації
Доказова та недоказова аргументація
Доказова аргументація - це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких вже заздалегідь визначена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку - достовірне твердження.
Основна задача доведення полягає у ствердженні істинності певної тези. Саме цим воно відрізняється від інших розумових процедур, які покликані тільки частково підтримати тезу, надати їй більшої або меншої переконливості.
Недоказова аргументація буває трьох видів.
Перший вид: істинність аргументів, зокрема деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями; форма аргументації - дедуктивне міркування, або міркування за схемою «повна індукція»; теза - правдоподібне твердження.
Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність вже встановлена; форма аргументації - недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза - правдоподібне твердження.
Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації - недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза - правдоподібне твердження.
Розглянемо аргументацію давньогрецького філософа Платона і спробуємо з'ясувати її вид.
Він міркував приблизно так. Накресліть на піску коло. Воно не є досконалим і, звичайно, відрізняється від ідеального кола. Але ж так легко, дивлячись на нього, уявити собі ідеальне коло і побудувати щодо нього точну науку. Чому ж цей метод, який є досить простим, не застосувати також до людського суспільства. Злочинцю треба сказати, що він злочинець, і показати, що це дуже погано. Він одразу ж перестане бути злочинцем, і на перший план вийде його ідеальна людська поведінка.