Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за підтримку батька. Андреєв непокоїться за Доньку, замикає її від матері і все думає, думає... Про що він думає? Він думає, як страшно для нього зректися жінки, заради якої він жертвував усім; якою жалюгідною буде його самотня старість, а головне, він не розуміє, заради чого все це робиться...
Дійсно, якби Андреєва мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла і цінувала серце свого чоловіка, вона могла б легко владнати все це. Звичайно, постраждав би чоловік, але сама Андреєва досягла б бажаного без найменшої катастрофи для себе. Підготувавши чоловіка заздалегідь (про що я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому: «Мишко, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звинувачуй мене. Адже ж і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Прости ж і ти мене. Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя у нас не буде. Відпусти мене, Мишко. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»
Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреєва цілком? Все було б ясно до безнайдійності. Він би відійшов і, можливо, наклав би на себе руки. Але Андреєва нічого подібного не могла сказати саме тому, що не кохала Пістолькорса. Вона лише шаленіла від того, що чоловік наважується перечити її примхам.
І ось вранці 23 серпня вона вирішила розрубати вузол. У цей час чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось сподіваючись, вже збирався кудись вийти в справах, і, як автомат, натягнув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб нарешті домогтися свого.
Нікому в домі, - ні їй, ні її чоловікові, - не могло б спасти на думку, що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить останні кроки в житті.
Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий. Але вона вела себе як дике, тупе створіння, забувши про все людське. На безвинного і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою...
Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду, викохана, опікувана ним як скарб протягом 16 років, - ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його!
Тоді Андреєв швидким рухом скинув з себе пальто зі словами: «Чи довго ти будеш кривдити нас?», схопив дружину за руку, потягнув до кабінету - і звідти, біля самих дверей, почувся її відчайдушний крик...
За декілька секунд все закінчилося. Андреєв вибіг у передпокій, кинув фінський ніж і оголосив себе злочинцем.
Що відбулося в його душі?
На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхідна для судового вироку, бо при такому невимовному потрясінні все в людині перевертається... Звідкись зсередини у Андреєва піднялася могутня хвиля, яка поглинула і розум, і серце, і совість, і пам'ять про загрозливий закон.
Що тут було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були приборкані, бо Андреєв міг діловито спілкуватися із своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в'яжуться зі справою, бо Андреєв був добрим і терплячим до останньої миті.
Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими для Андреєва жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. В ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Тут вже нуртувала сила життя, яка ламає все непридатне без прокурору і суду. Втекти від цієї неминучої кризи не було куди ні Андреєву, ні його дружині.
Я назву цей душевний стан Андреєва «несамовитістю» - не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон (тому що там неодмінно потрібна душевна хвороба), але несамовитістю в загальновживаному розумінні цього слова. Людина «збожеволіла», була в «нестямі». Його ноги і руки працювали без його участі, бо душа була відсутня...
Невже люди цього не зрозуміють?
Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреєва, коли він говорить: «Крик дружини повернув мені розум». Значить, до цього крику він був у стані божевілля...
Чи бажав Андреєв того, що він зробив? Ні, не бажав, бо наступного дня говорив своїм знайомим: «Я, здається, віддав би все на світі, аби цього не сталося...»
Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий - не по-людськи, та й не потрібно.
Ось і все, що я хотів сказати. Я намагався роз'яснити вам цю справу мовою вашого власного сумління. Правду кажучи, я не маю сумнівів, що ви не погодитеся зі мною.
І вірте, що Андреєв вийде з суду з «опущеною головою»..; У глибині його душі, як і долі, буде невигойна рана... Його гріх перед богом і закривавлений привід його дружини - у всій своїй жахливості - залишаться з ним нерозлучними до кінця.