— Так ось, товариші, - почав врешті Трохим Іванович. — І ви, котрих прислали до нас… Записуйте, що буду казати. Це добре, що нашу мову вивчаєте… Запам’ятайте ще дві наші народні приказки: як гукнеш, так і відгукнеться, і іншу: не копай іншому ями, бо сам упадеш… За те, що ви тут нам наробили анархії та на людей почали впливати по-своєму, ми могли б вас затримати. Але ж ви роботи, ви неживі. Ви робили тільки те, що вклали вам у електроніку ті… - Трохим Іванович підняв угору вказівний палець і багатозначно помовчав. — Але ми пускаємо вас сьогодні: летіть, доповідайте своїм людям, що і як тут робиться і як зустріли вас. Треба ж, щоб хтось вашим таке сказав… А з усього видно, що ваші люди головасті. Тільки хотілося б, щоб мізки в них були не набакир. Вони довели, що можуть на відстані впливати на мозок наших людей. Та добре, якщо в кращий бік, а якщо в поганий? Може, вам взагалі захочеться підпорядкувати нас собі та керувати нами, мов рабами? Так ось, я рішуче вам кажу… І кожний, хто тут стоїть, підтвердить: на такі контакти ми з вами не підемо. Не потрібні нам такі контакти! Тисячі літ жили люди без вас і ще проживуть мільйони. Тільки не заважайте нам, не робіть шкоди! Якщо ж прилетите з такими намірами, то орбіта навколоземна вас не врятує, ми знайдемо, чим вас звідти викурити. У нас ще і така приказка є, запишіть і цю: хто до нас прийде з мечем, від меча і загине… Передайте своїм пуголовкам, що ми не хочемо таких конфліктів… З багатьох…
— Трохим Іванович! Згасла зелена лампочка! Відключився! — прокричав Ваня.
— Хай гасне. А я все одно докажу до кінця. Так-от: з багатьох питань ми могли б мати контакт з інопланетянами. Тільки не з військових. Ми люди мирні і хочемо жити в мирі з усіма. Так і скажіть там… Ось так… І на цьому все, можете летіти.
Голова колгоспу повів долонею по лобі і почав відступати до ґанку. І всі люди почали розступатися в боки.
- Іване Олексійовичу, — поважно крикнув до Вані якийсь сухенький дідок. — Мо’ годі відступати? Мо’ не зашкодить уже?
— На десять метрів, не менш! — прокричав Ваня в один бік, у інший. Наче сам щось знав про це чи був присутній коли при старті Ерпідів. — Дядьку Миколо і дядьку Митю! Поставте, будь ласка, Ерпідів якраз посеред вулиці.
Знайомі дядьки вийшли з натовпу і трохи переставили Ершдів. І швидко відсмикнули руки.
— Ого! А вони вже гарячі!
— Товариші! — крикнув старший лейтенант міліції. — Ми не знаємо, на чому вони працюють, на якій енергії. Можливо, атомна і вони випускають шкідливе випромінювання! Прохання взагалі розійтися по домівках!
Але мало хто зважив на такий страх, ніби роздумували.
Розпорядився і Трохим Іванович:
— Усі, хто живе поблизу! Підготуйте відра з водою, з піском! Невідомо, яка тут буде температура, щоб пожежа не виникла… Шофери! Відженіть машини якнайдалі! А то вибухнуть бензобаки!
Це було зрозуміліше. Відразу виникла метушня, доки люди робили те, що говорили голова і старший лейтенант. Відійшли від Ерпідів ще далі, дехто сховався від можливого випромінювання. Але як? Сміх та й годі: хто за ворота, хто за пліт. І визирали звідти, стежили за Ерпідами. А ті стояли серед вулиці непорушно, відстань поміж ними була щонайбільше півтора метра. Ніхто не знав, як їх ставити, про це сріблястий нічого перед відключенням не говорив.
Бац! — у Ерпіда-один відлетіли в боки ручки і ніжки. Бац! — попадали в пісок руки та ноги другого Ерпіда.
— Ах! — перелякано крикнула якась тітка. А друга залементувала на всю вулицю:
— Ба-аби-и-и! Корови ідуть! Не пускайте сюди корів, а то ще в молоко промені оті вскочать! Або бабахне, на шмаття корів порозриває.
— Що робити, Іване Олексійовичу — закричали до Вані жінки, ніби він тут був головним консультантом з ерпідно-космічних справ.
— Товариші! Не треба панікувати! Про атомну енергію мені Ерпід нічого не говорив. Я весь час був з ним, і я себе добре почуваю! Якби було таке випромінювання, то він би не кликав мене до себе! А корови нехай ідуть… Дивіться тільки, щоб не перекинули Ерпідів! До старту ще досить часу!
Сказав “дивіться”, а сам перший кинувся на оборону Ерпідів. Став спиною до них, обличчям до корів, широко розвів руки. А ті підходили і проходили повз них поважно, чхати вони хотіли на всі космічні справи. Вони були корови, мали нести людям молоко. Деякі з корів запитально мукали, не впізнаючи свого двору: надто ж багато юрмилося тут людей.
Коли корови розбрелися по дворах, Ваня озирнувся на Ерпідів — а антен у них уже і нема! Тільки малесенькі горбинки-мітки на головах. Може, скинули, як олені роги скидають чи як самі тільки що повідкидали руки та ноги? Ні… Нічого подібного до антен не валялося. Втягнули їх усередину, напевно.
“Ой, горить, мабуть!” — “Ні, це пара пішла!” — “Дивіться, червоніти почали!” — закричали відразу декілька голосів. Хто досі не сховався за ворота, той захотів це зробити зараз. Один Ваня стояв ближче від усіх до Ерпідів, він і сам не знав чому. Чи додалося йому хоробрості (може, сріблястий наостанку так вплинув на нього?), чи був так впевнений, що нічого страшного з ним не станеться?
Червоніти стали Ерпіди відразу в кількох місцях: там, де з’єднувалася голова з тулубом, по лінії шиї, і в різних місцях тулуба і голови — плямами. Центри червоних плям усе більш ясніли, жевріли, розпалювалися, стали яскраві, мов іскри. І раптом з центру тих плям засвистіли, закучерявилися струмені пари чи диму. А вслід почалося і справжнє виверження, ніби відкрилися невидимі досі жерла вулканчиків. Бурхливо, з піною-шумом, з бульбашками, почало випливати щось подібне до лави. Вогняно-рідка, але і трохи в’язка маса розповзалася патьоками по головах, по тулубах. Патьоки збільшувалися, з’єднувалися в місцях з’єднань, здувалися рубці-валики, але потім згладжувалися, а бульбашки лопалися. Вогняні панцири Ерпідів на очах вирівнювалися, і вже не роботи стояли посеред вулиці, а якісь вогнисто-червоні “огірки”.
І поки червоність не блякла, вершечки цих “огірків” витягувалися, тоншали, загострювалися, ніби невидима рука гончара надавала їм такої форми. І врешті всі побачили: не Ерпіди стоять серед вулиці, а справжні ракети, навіть невеликі крила-стабілізатори є. Яскравість ракет поступово згасала, вони стали густо-червоними, потім вишневими і темно-вишневими. Зрештою зовсім потемніли. Тільки сюди-туди їхніми боками пробігали іскри, спалахували зеленувато-фосфоричні смужки. Врешті і вони згасли.
І якесь розчароване зітхання, ніби порив вітру, пробігло крізь натовп. Думали, що ці диваки будуть витягуватися невпинно — і раптом звичайні, тільки маленького розміру ракети. А хіба ж ракети диво? їх кожний бачив або на параді, або в телевізорі, притім — різних розмірів.
Увага людей розсіювалася, напруження спадало.
Подекуди стиха почалися балачки…
І раптом гомін вибухнув з новою силою. Побачили, що з гравійового шляху повернула у вулицю і помчала сюди, в бік контори, машина-рафик — “швидка допомога”. З гавканням летіли наввипередки з машиною два собаки — Ванин Жучок і ще чийсь рябий.
Голова колгоспу зійшов з ґанку, ступив назустріч і закрутив правою рукою в повітрі так, ніби показував шоферу, куди підрулювати, і підняв врешті руку — “Стоп!”. Першими побігли до машини Ваня, Трохим Іванович, завідуюча санепідемстанцією і старший лейтенант. З кабіни “рафика” зіскочила жінка в такому ж білому халаті, як і завідуюча, “халати” зійшлися і про щось швидко-швидко заговорили, вимахуючи руками. А з Днілих дверцят зіскочив Льоня — не Льоня, а якийсь блідий юнак, половина його чуприни була зовсім біла. Ваня все-таки впізнав його і відразу повис на шиї, захвицав у повітрі ногами. А голова колгоспу обіймав уже Ваниного батька — Олексія Гордійовича. Тракториста передавали з рук у руки, вітали, штурхали в плечі, плескали по спині. Потім поволі з машини вилізла мама, і Ваня відразу вткнувся їй обличчям у груди і заплакав.