А все ж він виринув із цього дуже часто кривавого крутіжу, висів із сідла (бо літав, як скажений, верхи на коні, «дехтяр» на грудях, нагайка в халяві, очі, як вуглини, горять червоним невиспаним вогнем, а на різко окреслених, невтомлених іще губах непогамовний кількаповерховий мат, постійна погроза: «Ти знаєш, де Макар телят пасе… туди й поїдеш»); отже, товариш Ступа висів із сідла і, щоб більше не сушити собі голову з моєю справою, наказав комусь із сільських урядників, певно, старому Щирбі — черговому голові сільради (двох попередніх бандерівці розстріляли, а ще чомусь теж двох енкаведе заарештувало, бо нібито вони для хлопців із лісу збирали провіант і гроші), щоб у суботу на «планову профілактику від грипу» (так опер називав обов'язкові щосуботні сільські збори, на яких учив нашого хлопа «любити совіцьку владу») явився директор школи Северин Петрович Гайдаш.
— Єсть! — пискнув по-віськовому й на польський лад приклав до чола два пальці наш черговий голова. Миршавий цей чоловічок, тихий, низенький, гейби зализаний коров'ячим язиком, у ніякій армії не служив через заїкуватість, він не вмів вимовити без заїкання, без муки жодного слова, а «єсть» якось виучив, як камінець у роті обточив; йому довго довелося розтлумачувати Миронові Мацюпіньці, який, покинувши воювання в «стрибках» (бо там, до холєри ясної, можуть вбити), найнявся при сільській канцелярії за сторожа, опалювача печей та ще й на додаток — бубністом, тобто при потребі він товкся з бубном по селу й скликав горопашне населення на чергову «профілактику», що директор Гайдаш мусить бути в читальні живий або мертвий.
— Єсть! — так само відповів Мацюпінька й звично реготнув на всі зуби, уявивши, певно, як буде припроваджувати директора до читальні.
Мені здається, що товариш Ступа, якщо когось у Горопахах любив, то це напевно був Мирон Мацюпінька; оперу подобалося, що Мацюпіньку не треба було «розкушувати», розшукувати в ньому якісь тріщини, закамарки і глибини, Мацюпінька світився наскрізь, як порожня пляшка, й оперові навіть думалося, що він бачить Мацюпіньський кендюх і вузол кишок.
І був цим задоволений.
Тому й не дивно, що Мацюпінька, маючи, як він вихвалявся, із Ступою блат і любов, бубнив, де треба й не треба — попід ворітьми, на вулиці, в неділю — під церквою, на цвинтарі й навіть стоячи біля тіла чергового вбитого із засідки чи в сутичці бандерівського боївкаря (а інколи було їх і п'ять, і шість), котрого сторцували сидячи до стіни читальні й зганяли матерів із підозрілих родин і силували впізнавати своїх синів; власне, в такі дні біля трупів молодих хлопців, серед роїв мух, у сопусі, серед жіночого завивання і серед ненависті Мацюпінька неначе відроджувався… і не знати було, чи він тішиться чужою бідою, чи просто йому радісно відчувати своє гейби вічне й безтурботне існування, бо бив у бубон і бив, що аж здавалося — собача шкіра не витримає і трісне, а з кутиків Мацюпіньчиних губ, з привідкритої пащеки стікала піна.
А очі при цьому метали іскри, сіяли навколо себе задерикувату веселість.
Одначе коли Мацюпінька забубнив коло моїх воріт, я ще не здогадувався, що чимсь провинився перед владою, таким способом і раніше кликав мене Мацюпінька до сільради виписувати «зобов'язання» на поставки ґаздами збіжжя, м'яса й картоплі або ж, скажімо, прочитати підліткам, яких забирали на Донбас, лекцію «про любов і дружбу», мов на посміховище, а підлітки, мої ж учорашні учні, сиділи одурілі від горілки, від страху перед невідомістю, від сліз; траплялося, що Мацюпіньчин бубен провадив мене в «гарнізон» до струбків, де на кумачі великими літерами я писав лозунги, щоб нам вічно жив і був здоров наш учитель і вождь товариш Сталін.