— А ти, жінко, як гадаєш?! — не стерпів і нагло крикнув оперуповноважений. — А ти, жінко, гадаєш, що твої сини не заслужили слоїка зі спиртом, щоб люди бачили: кам'яні у них були серця. Ну да, смішно говорити, що комусь їхні костомахи знадібні для науки, тепер таких… тепер трупів багато. Зате скажу тобі, бабо, точно, що десь їх зарили, як собак… десь кинули, затоптали, посіяли кропиву, щоб сліду по них не лишилося. Щоб сліду…
Ступа аж задихнувся від злості, від високого фальцетного крику; село іще ніколи не бачило його такого страшного і такого безсердечного; Горопахи потерпали, що він зараз припаде до кулемета на столі й почне ним косити; і дехто вже був готовий упасти під лаву, сховатися; Ступа ж лише пив воду з графина, й чутно було, як гризли скло його зуби.
Ніхто з нас, і я в тому числі, не зважився у цю хвилину перечити знавіснілому оперові; Горопахи хіба що мовчки їй співчували і жаліли по-людському; ми бо прецінь виділи, як їй було скрутно вдовувати й тримати в руках ґаздівство, тих п'ять моргів грунту, шкапину й корову з телицею та ще й ставити на ноги трьох синів.
Всі три її хлопці пішли у повстанці.
Ціле районне енкаведе, кілька сільських так званих «гарнізонів яструбків» не один рік полювали за боївкою «Дуная», який хитрував, як тільки міг: то раптово виходив із своїми боївкарями «на акції» в кілька сіл одночасно, мовби під своєю командою мав цілу сотню УПА, то учиняв засідку у лозах над Бистрицею і розстрілював валку районних активістів, що на вечір возами поверталися додому, то зникав із терену, пропадаючи десь у лісах і зворах, або ж закопувався у підземні криївки й довго не давав про себе знати.
То була його тактика.
Ніхто, звичайно, й не здогадався б, що командантом боївки був найстарший Софіїн син Ярослав, а менші Петро та Василь ходили в його охороні… і ніхто не припускав, що боївка мала криївку не десь у глухих нетрях, а таки близько під селом, у гайку, що зветься Дубниками. Аж поки котрийсь із Ступиних тайняків, сексотів не вистежив: і тоді цілий гарнізон струбків та ще купа енкаведистів у синіх кашкетах обступили той схрон. Ступа кричав у нору, щоб, до холери ясної, бандити добровільно здалися, так, буде суд, і може, буде людське милосердя або ж людський гнів — товариш Ступа скрізь любив виступати від імені людського. Криївка на милосердя не сподівалася, з-під землі добувалися глухі автоматні черги, за чергами по хвилині клацнув останній одинокий постріл. І стихло все…
Коли ж лаз до схрону розкопали, то виволікли на сніг шість трупів. Їх, як тоді було заведено, посторцували під стіною коло читальні, і Миронцьо Мацюпінька бубном скликав людей, щоб упізнавали своїх; траплялося, що батько не впізнавав сина, а сестра — брата, очевидно, таке невпізнання, відцурання від своїх небіжчиків карбувало людям душі, але страх перед глумлениям та перед висилкою у Сибір таки перемагав, і селяни, загорбившись під своїми хрестами, відцуравшись сина чи брата, через те самі себе люто ненавиділи і розходилися мовчки.
Софія Корчувата не відцуралася від своїх хлопців, це було понад її сили, власна безпека не мала для неї значення, тепер ніщо, ніякі страхи не мали над нею влади; вона, неначе біду передчуваючи, вранці подибуляла, провалюючись по коліна в сніги, за хату, в сад, і звідти, з видноти, бачила, як у Дубники побігли енкаведисти; жінка напевно знала, де переховуються сини, бо перша прибігла до читальні… прибігла й упала перед синами, і обіймала їх, і розчісувала пальцями їх закривавлені чуби, і щось примовляла до них.
Ступа тоді замахнулася на неї, хотів відштов'хнути від постріляних, але стримався, не гаркнув навіть і не здер з неї лика, глузуючи, як це він умів, опер, видно, помітив ув її очах розлите божевілля, потоп цілий, безодню… і, видно, злякався людської безодні: раптово перед ним розверзлося жінчине пекло. І він відступив.
Тим часом солдати уклали трупи, як дрова, в кузові студебекера, машина рушила — і тільки чорний дим, як сум, осідав на столочений сніг. Софія бігла за вантажівкою, ловила, здається, в пригорщі той чорний дим, поки не впала… і гребла сніг під собою, і проклинала страшно світ, і вирегочувалася з себе, з Горопах, із цілої України, і ніхто, навіть сам опер Ступа не зважився затулити їй оскаленого й запіненого рота.