Вона чомусь не повірила жодному моєму слову; вона, напевне, подумала, що марною обіцянкою чимдуж випроваджую її з веранди, бо не подякувала навіть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софія просто втомилася, вичерпалися усі її фізичні запаси. По очах, по обличчю було видно, що її душу обсотує тихий байдужий туман; очі побіліли, усміхнулися і подобріли.
Вона йшла до воріт уже зовсім веселою, мугикаючи якусь співанку. На стежці раз по раз оберталася до мене й пирскала сміхом… і гасила сміх долонею.
А вечір лежав, як мокрий лис, попід тинами й пильно слухав.
Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Іван Ми колайович Пополудень; він прийняв мене одразу, як тільки-но черговий біля вхідних дверей доповів по телефону, що такий-то й такий проситься до нього, до майора, на розмову.
Пополудня я знав не віднині, він, бувало, приїжджав до мене нібито для того, щоб «порозкошувати» серед книжок у моїй бібліотеці й пригадати своє далеке довоєнне ще учителювання в Запоріжжі.
Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-під яких уважно і спокійно дивилися сірі очі, він справді був схожий на вчителя, на цивільного інтелігента, на якого припадкове одягли військовий мундир; таким він був завжди, у кожний свій приїзд до нас у Горопахи, таким ґречним і уважним зустрів мене у своєму кабінеті. Рука його була в потиску кріпка і дружня, а усмішка — привітна: здавалося, він чекав на мене з самісінького ранку; і поки я тиснув Пополудневі руку, і поки я грівся у його усмішці, мимохіть пригадалися бандерівські «летючки», у яких писалося також про Пополудня… писалося, що хоч він українець із старого козацького роду, однак давно запродав душу москалям, а нема на світі страшнішого чорта, ніж запроданець. І тому, вислужуючись, не має межі в жорстокості на допитах: у застінках ламає кістки й з живої жертви здирає шкіру. Колись, до речі, я показував йому цю підкинену листівку, він лише всміхнувся і розвів руками. «Що зробиш, — промовив суворо. — Таке життя і вічна боротьба: ми — їх, вони — нас. Тільки недовго вже їм… кубла їхні розтолочемо», — додав із притиском, і постійна усмішка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й гостро, як змах кинджала, а обличчя витяглося, зблідло, стало невпізнанним. Та й що, зрештою, я міг знати про нього, про начальника районного енкаведе. Та й навіщо мені знати?
Він попросив мене сісти, простягнув коробку «Казбека» і промовив:
— Куріть, Северине Петровичу… куріть та розповідайте, де ви набралися сміливості, щоб у білий день на людських очах зайти до енкаведе? Не боїтесь?
Я його не розумів; я так йому й сказав, що не треба великої сміливості, щоб відчинити двері, за якими… най буде… стоїть вартовий з автоматом… і ще може бути, що у вашу контору вхідні двері широкі, а вихідні — вузькі або й зовсім замуровані. Але що це має мене обходити?
— Я не про цей страх, — відповів Пополудень. — Я про інший, про той, завтрішній, коли до бандитських схронів донесуть про ваші відвідування районного енкаведе. Це не так безпечно, Северине Петровичу. Як я вас обороню, га? Чи ви, може, заворожений? — Пополудень зиркав на мене весело, виглядало, що він начебто зі мною жартує, одначе я помічав, що весела його нута — роблена. — Чи не боїтесь, що ввечері прийдуть ті, з лісу?
— Може, й справді ті, що в лісі, прийдуть… А скоріше — ні, — важив я на терезах. — У схронах, гадаю, теж не запідозрять, що старий учитель Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи стежку до енкаведе. Вони, ті, що в лісі, теж знають, як і ви, Іване Миколайовичу, що мені нічого не треба… ні хліба, ні ласки, ні тридцять срібняків. Я ніколи не служив ніякій владі, зате завжди служив людям. Як міг. І люди за мною — горою. — Не треба було аж так розкриватися перед ним… навіщо йому, майорові енкаведе, знати, що в цьому млині післявоєнному, який жорнував у нашій Галілеї, я нікого не боявся… нікого й нічого: ні кулі, ні брехні, ні удавки. Навіщо було йому знати, що цю дивовижну безпечність створили мені люди, яких я вчив або ж учив їхніх дітей та онуків; вони, може, творили цю безпеку інтуїтивно, з природної потреби віддячитись; я ходив поміж ними, поміж людьми, чистий і білий, із німбом навколо голови… і вони хотіли мене бачити в німбі, і хотіли цілувати мені руки.
Як духовному отцеві.
Мені здалося, що я був їхнім вітцем.
І що є негідного в тому, що вчителя цілують у руку? Не служака ж бо він якийсь, який за гроші відсиджує у школі свої години, а коваль, що виковує душі.