Признаюсь: я не сподівався, що ізограф тонко передасть на обличчях розп'ятих їхні передсмертні страждання, гнів і біль, хоча те єдине око, яке я вилущив з-під тиньку в перший день роботи у Святому Дусі, засвідчило, що мистець не дотримувався усталених при малюванні Голгофи взірців, які панували в тодішньому часі; думав про вплив свого твору на того, що стоїть перед стіною. Це було, мабуть, його творчим завданням. Дерзновенна спроба реалізувати релігійний мотив Голгофи в народному, сказати б, дусі, переконувала мене, що маю справу з неординарним мистцем, не якимсь там богомазом, байдужим до народного горя, його Голгофа — це власне безпосередній відгук сучасника, його плач і возвеличування трагедії, що відбувалася на його очах. Я починав думати, що його Голгофа безпосередньо пов'язана з подіями, котрі за переказами відбувалися навколо Святого Духа, коли війська Хмельницького й повстанчі загони покутського полковника Семена Височана відступали на схід… вони відступали, а шляхта потоптом, вогнем і мечем нищила землю. Я сподівався, що якусь відповідь на свої роздуми й здогади дістану тоді, коли остаточно розчищу обличчя мучеників, які дотепер ще були під вапном.
Не знаю, чому я насамкінець залишив якраз обличчя, власне голови. Лякало мене страшне закривавлене око? Набирався я поступово досвіду, розчищаючи спершу фреску там, де нібито було менше ризику? Це була, однак, неправда, я по всій стіні, працюючи де долотом, де — шкрябачкою, скальпелем, намагався бути уважним і терпеливим, щоб не відколовся ні один сантиметр малювання. Не скрізь це вдавалося, разом із вапном подекуди відлущувалися і шматки фрески. Одначе не лише страх пошкодити обличчя розп'ятих спонукало залишити їх на пізніше, ні, я, вочевидь, ціле літо внутрішньо готувався до зустрічі з розп'ятими, до розмови з ними; я хотів бути урівні з ними; я хотів порівну взяти на себе їхні муки; я готувався їм казати, що вони недаремно померли, і хоч ворог вирубав упень наші ліси й, витесавши з дерев хрести, розп'яв народ — ми таки живемо, засіваємо спалену пожежами землю пшеницею і плодимо дітей; я протягом цілого літа щоденно мисленно розповідав мученикам про трагедію старого директора школи з мого рідного села, про дівчат-гімназисток із Рогачівської гімназії, над якими збиткувалися енкаведисти наприкінці червня сорок першого року, про життя і страждання Павла Ключара, про служіння рідній землі Данила Вербеня, про безталання колгоспної ланкової, яка продається за фальшиву славу партійним функціонерам, про свічечку посеред стерні на полі під Братишанами, де загубилася могилка молодого повстанця, про страшну кару, призначену предками корчмареві Жельману, про руїни церковці в полях над Дністром, про енкаведиста з Великої України Сашка Козаченка, який грав на гармошці й умер посеред вулиці за свої гріхи та за гріхи оперуповноваженого Ступи, про самого Ступу ученики теж повинні були знати, й про тих також, яких вивезли на Сибір, і про письменника, який звеличував понищення власного народу і через те, каючись, наклав на себе руки. Не міг я забути про життя і смерть Михаська Затички, та цілу його родину, про Юстину Монашку, Софію Корчувату, матір повстанську, про чорне життя Насті Хмурої…
Та найбільше я розповідав про себе, про свої гріхи, сумніви, терзання, просвітлення і каяття; я розповів про перше своє кохання, про Наталену та про єфрейторів, які «точно» знають, як писати книжки, як малювати картини, як грати на сцені, хоч і у житті вони, єфрейтори, були «туманами вісімнадцятими», анальфабетами.
Вони, мученики на хрестах, повинні були знати, що страждання на нашій землі не скінчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати в свою душу людські болі… переймати, але не плакати, навпаки — мужніти, очищатися й дивуватися цілій землі, народові й самому собі посеред народу, що ми здатні перетерплювати найлютіші трагедії, вмирати й воскрешати.
Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висів на середньому хресті. Про його чернечу одежу я згадував, бороду він теж мав чернечу, але недовгу, гостру, шпичасту. Він один був зображений ізографом іще живим, голову мав задерту конвульсійне вгору, борода націлилась в небо, рот був широко роздертий, спотворений криком… і кричали також єдине закривавлене око, й страшна рана — на місці ока другого. Стародавній майстер не завдав собі за мету передати переживання черця цілою гамою фарб, стан болю, терпіння виражали тільки єдине ще живе око й розкритий рот, але й цього вистачало, щоб зрозуміти, який біль витерплює на стіні чернець і яку ненависть він випльовує з своїх уст на ворогів і, може бути, на Господа Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу.