— Я давно їх не бачив… не бачив свого ж таки творіння, — пояснив вибачливо. — Триста років минуло, — додав, — а вони зовсім не постаріли. Правда? — перепитав мене і я згадав, що теж побував у нижніх минулих світах.
— Вони й не могли змінитися, — відповів я. — Бо й нині триває передсмертна мука ігумена Данила. Його крик тут лунає… чуєш?
— Чую, — відповів ізограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зі стін; ми чули цей крик обидва, і в цьому було чудо мистецтва. — Невже, брате, — різко повернувся до мене ізограф, — і в твоїх верхніх світах нині потрібен зойк ігумена Данила… потрібен, щоб будити, щоб серця вилущити із збайдужілих шкаралущ? Невже й нині косарі й женці проходять мимо, не помічаючи Святого Духа? Невже все повторюється? — Він присів навпроти мене навпочіпки, узяв мої руки у свої й вперто очікував відповіді.
— Наказано минати Святий Дух… наказано, — не міг я приховати правди.
— Господи? — скрикнув ізограф. — Хто повелів?
— Єфрейтори. Хіба ти їх не знаєш? — відповів я.
— Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися інакше. Пам'ятаю, коли моє малювання було готове… коли по одному, спочатку рідко й боязливо, а далі з кожним днем, із кожним місяцем і роком почали до Святого Духа навертатися на лише косарі та женці, а й спудеї також, міщани, Божі мандрівники, попи й ченці, злодії теж — ціле поспільство стало приходити сюди й стоячи німо слухали, як у їхніх таки грудях відлунювався передсмертний крик ігумена Данила… крик, а чи, може, поклик до шаблі?
Не дивно, що покликано мене перед очі ясновельможного пана на Черчені.
— Ти бунтуєш моїх людей, поспільство тривожиш криком якогось черця! — сердився він. Постарілий, згорблений, він виглядав жалюгідно… і було мені тяжко й встидно, що, запобігаючи у нього ласки, я колись малював його задницю.
Шляхцюра споглядав на мене не тільки гнівно й владно, але й здивовано; він мене не впізнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не розсипався перед ним тлінню; не тхнуло від мене покоєвим гноєм; він бачив мене сильним і розквітлим, немов би я тільки те й робив, що качався у росах, споживав пшеничні паляниці, запиваючи медом; він тюпав горбато й кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збілілими більмаками, угадуючи первопричину мого скресіння людського й малярського; він розумом куцим не доглупувався, що стоїть перед ним мистець, який талантом своїм повернув людям зганьблену й приспану пам'ять… і в поверненій же пам'яті, як у святій купелі, сам очистився й сцілився.
Розмова з паном на Черчені не тривала довго; він вигадав кару: жеби мальовидло в церкві не навертало схизматів на думання, то наказую ізографу самому знищити його, щоб по мальовидлу й сліду не зосталося.
Таке, брате мій, було веління суворе; ще тієї таки ночі я з кількома вірними приятелями покрили вапном малювання на стіні, наперед змастивши його оливою; ми хотіли вірити, що настане час і Голгофа знову знадобиться косарям і женцям, мистцям і торговим людям, священикам і мужам збройним — цілій землі.
— Що ж сталося з тобою, брате? — спитав я, вражений його оповіддю. Голгофа на стіні постала переді мною не якоюсь сторінкою з історії забутого храму, а якби символом терпіння цілого народу.
І тоді вперше по-справжньому пройняв мене страх за неї; я мимоволі зазирнув у безодню ненависті до неї, до Голгофи, котру вже копали товариші єфрейтори.
Господи, порятуй!!!
— Що сталося зі мною, — лагідно перепитав і посміхнувся ізограф. — Кинуто мене у катуш, у підземелля, у ніч, у безвість. Віки наді мною текли й текли… Ти себе послухай… собі заглянь в душу… я триваю в тобі… але й Голгофа триває на цій землі.
ПАВЛО КЛЮЧАР
«Лише місяць минув, Майстре, відтоді, як Ви від'їхали до Львова, а мені видається, що я Вас не бачив цілу копу років; літо прожите з Вами схоже на розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як міг, топтав за Вами борозну.
У Черчені покищо все по-старому. У церкві Святого Духа буваю майже щодня, жене мене туди не тільки потреба надивитися на фреску, щоб перелити біль розп'ятих мучеників у своє серце… начебто у моєму серці того болю бракує; жене мене туди підсвідома пересторога, страх, що за ніч, поки я спав, чорні сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно, малювання, дарма, що давнє, але вельми актуальне й у сьогоднішньому дні. Вічно триває наша Голгофа. Розуміємо це ми з вами, Василю Васильовичу, але й розуміють це щезники з пекла.
Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусі зацікавилися не тільки люди в Черчені. Ваша стаття у „Бистричанській правді“, інтерв'ю на Львівському радіо придали нашій фресці мало не всеукраїнську популярність. Майже щонеділі напливають до Черченя людські гурти: хто автобусом, хто своїм транспортом, а сторонські з сусідніх сіл — „другим нумером“, тобто пішки, і я мушу відчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода. Зрозуміло, не тільки фреска кличе сюди приїжджих… не знаю, як їх маю називати: туристів? мадрівників? людей знудьгованих? шанувальників мистецтва та історії? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та стрілецьким цвинтарем не залишає байдужим нікого, і це мене тішить, Майстре; вони, приїжджі, усе мене розпитують та розпитують і я, пам'ятаючи, звісно, про всюдисущих стукачів, розповідаю, як можу. Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу їм відповідати.