«…Нині зранку розгулявся вітер. Осінь найняла його, роботягу й записала трудодень, паличку в табель, за те, що він підмітав подвір'я і сади, здуваючи підсохле листя попід паркани, у виярки, а найбільше — в річку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на свої дрібні хвилі нагнане вітром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, річка листячко у вирій, куди й птахи відлетіли.
Один листок, підхоплений вітром з-під корча, прилетів до мене, як метелик, і приліпився до щоки. Був вологий і холодний. Я однак не поспішав його змахнути, він уявлявся мені цілунком. Осінь цілувала мене на прощання.
І я цілую Вас, Майстре».
«…Не можу не поділитися радістю, коли прибігають до мене колишні мої учні й просять відімкнути церкву, щоб і вони могли надивитися на „оте українське малювання на стіні, де на хресті розіп'яли козака“.
Вони, уже нажахані, уже насторожені, уже обережні й потайні, прибігають до мене, оглядаючись, щоб ніхто не бачив, бо нібито Хмура Настя посміюється в школі з фрески та з „колишнього педагога“ Ключара, який, тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, відрікся від своєї сім'ї, днює і ночує в церкві, начебто там справді відкрили бозна-який шедевр. А це ж аляпувате мальовидло сільського богомаза, який ще до того поглузував з Святого Письма.
Так або ж приблизно так переказували мої учні шкільні новини.
Мені було це гірко слухати, та я тільки посміхався, себе й не пробував боронити, бо оборони не потрібую, але Голгофу обстоював.
Дітей до церкви я таки водив. Хлопці хмурилися, дивлячись на розп'ятих, а котрась з дівчат схлипнула.
Се схлипнула розбуджена душа…»
«Ні, не пишуться вірші. Камінь на серці. Осінь осліпла й оглухла від затяжного дощу. Мряка прибила мене до землі, як бадилину. Чи зазеленіла навесні? Студено мені. Самітно мені, як у небі. Мама зітхають і журяться, на кого мене запишуть, коли помруть, такого… такого — і не знають, яким мене назвати: безталанним і нерозумним, добрим і чесним?
Яким?
Мама збираються вмирати. Кожного дня на наших воротях сідає крук. Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипіхатий, він довго отак куняє без поруху і без крику. Аж поки я його не прожену».
«…Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Ілька Данилишина та його жінку Уляну; хочу, щоб ви уявили собі двох високих, прямих і гордих людей з простими селянськими обличчями, що промінилися спокоєм і задумою. Він — у фуфайці й кирзових чоботях, у зимовій поруділій шапці-вушанці військового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрі фіолетового кольору й ватяній безрукавці, на ногах — теплі ганчіряні „бурки“ з калошами. (І сам не знаю, навіщо описую одежу цих старих людей, може, потаємно сподіваюся, що ці постаті й Вам, Майстре, колись пригодяться, як станете за мольберт).
Данилишини не були нашими сусідами, обійстя їхнє на Горішньому кінці Черчена, де й тепер стоїть їхня ліплянка, яку збудували на місці веселої, на дві світлиці, з ґанком хати. Колись вони вважалися середніми ґаздами, мали з десять моргів поля, сіножать, пару куцих, витривалих у роботі коней і дві корови.
Вивели вони в люди двох синів — Михайла і Юрка, обидва пішли в повстанці; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лісі, а Юрка витягли зі „схрону“, засудили, а старих, звісно, вивезли на Сибір. Хату, стодолу і стайню розібрали — з цього матеріалу будували в колгоспі ферму. Подвір'я заросло бур'яном.
Старий із старою повернулися з Сибіру за Хрущова; син їхній Юрко десь запропастився на Колимі. Їхнє подвір'я, щоправда, ожило: зацвіли мальви під вікном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й сьорбав воду; кури піяли; верещали свинки, коли їх кололи на Різдво. Життя нібито текло рівно… таке рівне життя бачили ми збоку, чи сказати б, поверхово.
Ото ж, обоє Данилишиних, коли вже вечоріло, загостили до мене й попросили, щоб я показав їм Голгофу. Я відпрошувався, що, мовляв, прийде неділя, збереться більший гурт людей, або принаймні почекаємо до завтра. Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть… вони обоє лише хочуть пересвідчитися, бо хтось, чуєте, пустив по селу чутку, що один із розп'ятих на стіні у церкві нібито схожий лицем на Юрка, який згинув у таборах.
Чи міг я відмовити?
Вже зовсім стемніло, коли я відімкнув церкву. Добре, що ми взяли з собою свічки… полумінця трьох свічок, здавалося, були безсилі супроти чорної пітьми, вони лише її пропалювали; старий із старою підняли руки з свічками як тільки могли високо, немов волаючи до мучеників на стіні, щоб нагнулися й наблизилися до них.