Обоє довго придивлялися до облич, і я їм не заважав і не відговорював, що не може такого бути, щоб котрийсь із розп'ятих на хресті, був схожий на їхнього сина, який потонув у колимській безодні, бо намальовані ці люди жили триста років тому; та мої слова, очевидно, й так старих не переконали б…
Ні, вони поміж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий Данилишин, опустившись перед фрескою на коліна, виціловував мученикам ноги, що пробиті кованими цвяхами, виціловував і казав:
„Господи, чи ти знаєш, що їх усіх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я бачив у сибірських снігах? Я їх упізнав…“
А Данилишиха гладила босі ноги мучеників, пестила їх і тихо схлипувала.
Падали їх сльози на зламані шаблі, що під хрестами».
«Чи заїжджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин із Києва? Він два дні ворожив коло нашої Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами, хвилювався — аж хапало його серце, і казав, що наша фреска ще раз засвідчує високий рівень національної свідомості, пробудженої революцією Богдана Хмельницького.
Меткий, веселий і всезнаючий дідок. Розпитував також про могили січових стрільців, записував у блокноті імена полеглих із тих хрестиків, на яких іще можна було прочитати написане.
І мовчав…»
«Маю неприємності. Районна газета „Зоря Опілля“ видрукувала колективний лист кількох педагогів нашої школи, серед яких, зрозуміло, було ім'я моєї любої тещі, а також чотирьох „передовиків“ із колгоспу, в якому писалось, що так і так, Павло Ключар, якого, пам'ятаєте, викинули зі школи за „антирадянські погляди“ і якого пригрів обласний краєзнавчий музей, прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використовує фреску „Голгофа“ для пропаганди релігійного та й не тільки релігійного дурману; трапляється, що Голгофою Ключар заманює до церкви школярів, проти чого батьки й педагоги категорично протестують.
Село, мовляв, також знає, що Ключар має порушення психіки, заразився містикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишніх бандерівських підспівувачів, які повернулися з Сибіру, щоб вони начебто впізнавали намальованих на фресці своїх синів, які були в бандерівських боївках.
Відомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забуває про могили так званих січових стрільців, які, за його словами „воювали за Україну“, а насправді були ландскнехтами в австрійського цісаря Франца-Йосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантів, задурманених і несвідомих, кладе на могили квіти. Отже маємо факт відкритої і цілеспрямованої ворожої діяльності Ключара, який напевно потрібує спеціального лікування. Звертаємося з цим листом до громадськості для того, щоб кожний знав, хто маскується під охоронця національної історії та мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре?»
«…Щойно повернувся з Рогача. Викликали „куди слід“. Виховували. Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лікуватися, бо, мовляв, не є нормальною людина, яка здобула вищу освіту й на перших порах позитивно зарекомендувала себе на роботі в школі, збилася на манівці, покинула сім'ю й по-любительському бавиться у поцінювача мистецтв. „Ми вам бажаємо добра, товаришу Ключар. Покищо „товаришу“. Ви мене розумієте, правда? Ми ж люди інтелігентні. До речі, можемо запропонувати вам несогіршу посаду в Рогачі. Зміна обстановки піде вам на користь. Га?“
Я відмовився.
Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втім, може й спрадві в моїй психіці є відхилення від норми? Від якої „норми“, Василю Васильовичу?».
«Певно надокучаю Вам своїми листами? Але тяжко мені на душі, тому й пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що є на світі Данило Вербень. Поговоримо з ним. Позітхаємо. І чекаємо з надією весни. Чого власне весни? Недавно відповіла мені директорка з музею… пише, що з офіційним визначенням статусу церкви Святого Духа як окремого відділу краєзнавчого музею відкладається на пізніше, на весну може…
Яка причина — не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте, Василю Васильовичу, через свої канали натиснути де треба. Я тепер згадую наші літні суперечки й бачу: не мав я рації. Офіційне надання Святому Духові статусу музею однієї фрески зняло б багато проблем. Журавель, щоправда, обіцяла й далі платити мені невелику зарплату, як було досі, тимчасового хранителя. Та справа, як ви розумієте, не в зарплаті. Я боюся за нашу фреску…»
«Була в мене Ольга. Вночі прибігла. Крадькома. Калоші на босу ногу. Халатик і татова куртка. Закоценіла, аж синя. Надворі пролітає сніг, хоча листопадові баюри ще не затягнуті льодом. Вітер…