Обняла мене.
— Кинь свою церкву, свою фреску, їдь кудись з села, втікай у світ за очі, бо… бо чую: недобре спроквола готують, — цокотіла зубами.
— Хто? — питаю. Ніби не знаю? Тато її? Хмура Настя? Афоня? Інтелігентні сучасні опери в Рогачі? Просвічений секретар обкому? Всі разом?
Ольга мовчить. І ковтає сльози. Тремтить, як осика. І цілує руки моїй мамі.
— Спам'ятайте його, — просить. — Ну чого ви вперлися? Хіба не видите: нікому не потрібна ваша Голгофа. Непотрібна! Розумієте? Замкни її на ключ, Павле… а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часів.
Я запитую Вас, Майстре, чи настануть ті кращі часи? Чи дійдемо до Єрусалиму на горах — возродимося, дарма, що дороги наші були тернисті, що на кожному кроці підочікував нас гріх?»
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
Телеграма впала коротка… Телеграма впала чорно, як крук підстрелений. Телеграма була, як постріл: «Приїжджайте знищено Голгофу загинув Ключар. Не баріться Вербень».
Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грицаєм заквапилися до Черчена; тліла маленька іскринка надії, що надіслана телеграма — дурний і жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу в кількох словах, немов навмисне… немов для того, щоб мене морально вбити, збіглися докупи дві страшні звістки; я не хотів вірити ні в Павлову смерть, ні тим більше у знищення Голгофи.
Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на відміну від мене, не сумнівався у жодному телеграфному слові.
— Ти, Василику, єфрейторів не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч до рани прикладай… а прикладеш ненароком — обпечешся, отруєшся, жахнешся й загинеш. Вони десять років вчили мене за дротами своєї науки жорстокості. Вони такі…
І, немов на підтвердження його слів, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партії.
— Ви не могли б, Василю Васильовичу, забігти до мене на п'ять — десять хвилин? — проворокотів він, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собі його приклеєну до тонких губ службову усмішку.
— Може, відкладемо нашу зустріч на два — три дні, — попросився я. — Оце налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там ціле літо розчищав фреску…
— Знаю, — перебив він сухо. — Знаю також, що фреску знищено… знищив її якийсь псих. Власне з цього приводу і хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена… у ваших же інтересах. Ми дбаємо про ваше добре ім'я… і, наскільки мені відомо, ви були в дружніх стосунках із тим психом, із Ключарем, що повісився після скоєного злочину… тобто після знищення фрески.
— Але ж це неможливе, — я заледве ворухнув умить задерев'янілим язиком. Мені забило віддих. — Ніяким психом Павло Ключар не був, я працював із ним протягом літа. Це якесь непорозуміння! — врешті скрикнув я… крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.
— Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесує малювання, що мало велику історико-мистецьку цінність? — із слухавки труїнним медом лився Подолюків голос. — Самі поміркуйте. Там зараз іде слідство.
— Тим паче моя присутність потрібна. Мої свідчення…
— Не гарячіться, Василю Васильовичу, заспокійтеся, — голубив мене Подолюк. — Не в Ключарі лише річ. Ваші зізнання, якщо наполягаєте, запишуть і після похоронів. А зараз… — Подолюк зам'явся, засопів. — Ви мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кілька років тому Черчен уже прогримів на всю республіку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, і село… жіноцтво несвідоме, закидало міліцію камінням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок і трактористів.
— Не бачу зв'язку… не розумію, від чого збираєтеся оборонити моє, так сказати, чесне ім'я? — спитав я.
— Нам стало відомо, що певні елементи зі Львова, Бистричан… з цілого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявів. Уже сьогодні в Рогачі хтось розповсюдив листівку, в якій ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть і знищення фрески — справа рук кадебе. Розумієте, наскільки це серйозна провокація? Тому…
Я рішуче перебив його:
— Уявіть, Володимире Івановичу, що я зрозумів: смерть — завжди справа серйозна, — відповів я навдивовиж спокійно, хоч, мабуть, лише тепер, під час розмови з Подолюком, починав усвідомлювати по-справжньому: ні Ключарева смерть, ні знищення Голгофи не були випадковими… можливо, вони були кимсь замислені. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачі на машинці листівку, не шукав винних, він мав досить історичних і теперішніх фактів причетності чекістів до нищення української культури. Єфрейторів злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала кісткою поперек горла, а біля фрески на сторожі був Ключар…