Анна Багряна
Етимологія крові
Роман
Видання друге (змінене й доповнене)
перейдеш битий шлях убрід
і зоставиш тінь
потойбіч
всупереч
забобонам
я зупинене серце до ніг жбурляю
тобі
як собаці жбурляють
шматок від крові солоний
обома руками
схопи і не відпускай
як невічний свій день
як останній свій шанс
як жінку
над прозорістю часу
прозрієш хоч ти
нехай
бодай на одну хвилинку
перейдеш – іще б пак -
найрозбитіший в небі шлях
найжертовнішу зірку пригорнеш
до моїх вікон
я кричатиму
так
як кричить від болю земля
вивергаючи чоловіка
перейдуть і ті інші
але ж вони крадькома
не покажуть облич
їхні очі змішаються з пилом
у розгорненій книзі
стількох сторінок нема
на тутешній землі
такі
глибокі могили
[фрагменти мого життя]
Страхолісся
Майже щоночі мені сняться однаково химерні сни – зі знайомими обличчями та іменами. З весільними квітами та кров’ю землі. З обрієм, до якого можна дійти. Від таких сновидінь притлумлюється дійсність, адже вони видаються реальнішими за саме життя…
Я народилася 26 квітня 1978 року в містечку Іванкові, за вісімдесят кілометрів від Києва.
Спершу ми з батьками мешкали у Страхоліссі. Біля моря. Велике, таємниче і страшне – Київське море. Але я любила його, хоча б за те, що воно у нашому селі. Влітку ми в ньому купалися. Взимку, коли замерзала вода, каталися на ковзанах та санчатах.
Коли мені виповнилося сім років, я отримала в дарунок від мами величезний набір фломастерів. До малювання ніколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися мені в іншій, вельми цікавій, справі. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було сміливо передавати усілякі знайомі і незнайомі слова. Багато слів. Різнобарвних, яскравих. Світлих і темних. Писала їх на папері, шпалерах, тюлі, паркані… Моїй радості не було меж. Це нагадувало чари: літери, які самі по собі не мають жодного значення, складаються в ряд і починають раптом щось означати. І ти можеш передавати літерами все, про що думаєш. Або чого не можеш вимовити вголос.
Того ж самого року в моєму житті сталося ще декілька важливих подій.
Влітку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила своє перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морі – завжди солона і важка. А хвилі – великі і шумні. Справжнє море – воно пахне дельфінами і казковими мушлями, воно завжди – без того берега. Я довго плакала, коли дізналася, що моє рідне Київське море – рукотворне, тобто це взагалі ніяке не море, просто так називається. Почала потай ненавидіти його…
Восени я пішла до страхоліської школи.
Після занять бігала до лісу. Ліс, на відміну від моря, був справжнім. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу після школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила відпорювати від форми бруднющі (чорнило з чорноземом) манжети і пришивати нові. При тому торочила, що ніколи більше не пустить мене до лісу. Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчині суворі вердикти, і наступного дня, після школи, я повторювала свої лісові подвиги. Зі мною завжди були три вірні подружки – Сонька, Віка і Санька. Іноді за нами валасалися хвостиками інші однокласники, а я не любила, коли у лісі було надто гамірно.
Третину назбираного добра завжди відносила бабі Галі, маминій мамі, яка жила через десять хат по нашій вулиці. І доки не зачинало смеркати, я слухала її оповідки про життя, про ліс, про Страхолісся, про те, як робили Київське море і заливали цілі довколишні села – з хатами, церквами, школами і цвинтарями… Я уявляла все це, і мені ставало моторошно. Я ще більше ненавиділа наше море – море штучне, море-вбивцю.
Бабуся Галя народилася у Страхоліссі і, хоч не вешталася ніколи по чужих світах, проте багато всього пережила й набачилася. Глибокі брижики по всьому обличчі. Я ще тоді, видивляючись на ті брижики, думала: «Старість – страшна, не хочу бути старою».
Мій дід, чоловік баби Галі, помер за одинадцять років до мого народження. «Був дуже працьовитим і… ніжним», – розказувала баба. Шкода, що не дочекався мене. Думаю, з ним мені було б веселіше.
Багато чого розповідала стара про себе і про діда. Про мою маму і маминих старших сестер, тітку Ольгу та тітку Катерину. Та ніколи – про своїх батьків, сестру і брата. Я знала, що всі вони вже давно лежать у землі і що баба не хоче про них згадувати. Але так хотілося уявити, якими були оті мої далекі предки: про що думали, що їли-пили, як сварилися, як любили і ненавиділи одне одного. Чи так само – як ми?..