— Уже всі зеленички почистила, Зінко?
Михалко поставив синє пластикове відро з грибами біля воріт, поклав біля нього чималий снопик лози (певно, знов щось плестиме) і перехилився через штахети на сусідське подвір’я.
— Ко’ б хто назбирав, то й почистила б.
Зіна навіть голову не підняла, якраз полоскала у великій круглій балії випране шмаття. Та й не хотіла теревенити з балакучим сусідом. Боронь Боже, над’їде зненацька Петро — біда буде. Він і без того вже вуха їй просабанив тим Михалком.
— А Настя твоя хіба ще не прийшла? Я ж коли рано до лісу йшов, вона вже звідти виходила. Отакенного кошичиська із зеленицями несла, — Михалко розкинув руки, ніби той кошик був більшим за балію. — І де вони з Любкою їх назбирали так хутко? Я за півдня заледве піввідра нашукав та й махнув рукою. Обіцяють, що скоро дощі підуть, тоді й гриби повискакують. Але Любка, бувало, навіть у найпосушливіші роки з порожніми руками не верталася. Та то ж Любка. Її, певне, сам лісовик любить — усе їй у лісі покаже й віддасть, усі тайни відкриє.
— Яка Любка? — аж сіпнулася Зіна.
— Яка-яка? Та, що через вовчицю рідної доми зреклася. Подруга твоя колишня, а тепер, значить, баришня городська. Говорили тут усяке, наплели сім мішків гречаної вовни, а вона от помикалася десь та й приїхала.
Зіна так скрутила дитячу сорочину, що вона тріснула в неї в руках. Шпурнула вже непридатну для носіння одежину, вискочила за ворота, мало не перекинула Михалкове відро з грибами, ухопила з лозяного снопа найдовшого прута й побігла. Вихором увірвалася до Любчиної хати. Засапана, розтріпана, із закачаними рукавами, захляпаними білою піною, цьвохнула поперед себе лозиною — і в крик.
— То от ти де, щезнику впертющий! Ану марш додому! Я її вже тиждень по всьому селі шукаю, учительці брешу, записки передаю, так, мовляв, і так: заслабла ваша учениця, а моя чемна слухняниця, але скоро видужає й прийде. А вона он де сховалася — у самому вовчому лігві. Усі нормальні люди його десятою дорогою обходять, а мою Настю чогось потягнуло сюди, як муху до меду. Чого б це, га? Що ти тут забула?
Настя злякано забилася за стіл, виструнчилася на покуті, під іконою Божої Матері з дитям, ніби сподівалася на її захист. Сполотніла, наїжачена, очима до лозини в Зіниних руках прикипіла й аж здригалася від кожного цьвохкання. Любка стала посеред хати, заступила її собою.
— Доброго здоров’я, Зіно! Чого це ти на порозі стала? Заходь до хати, зараз чаюватимемо.
— Хай із тобою вовки чаюють!
— А в мене всім місця вистачить — і людям, і вовкам, і пташкам. А на дівчину ти чого налетіла, як шуліка на голубку?
— Чиє б мичало, а твоє мовчало! У цієї голубки своя дома є. І мама рідна ще не вмерла. — Зіна спробувала відштовхнути Любку й підійти до Насті, але Любка стояла, як стіна. — То я тебе, заразо мала, доглядаю, взуваю-вдягаю, а ти он як віддячуєш — з дому втікаєш?! Може, теж повідьмачитися або вовченям стати хочеш? Щоб і про нас усеньке село язиками плескало, як про ось цю…
— Не кричи, Зіно. Угомонися. Ти б краще подумала, чого це їй навіть у цьому, як ти кажеш, вовчому лігві краще, ніж у рідній хаті? Не від добра ж діти з дому втікають.
— Навчителька мені знайшлася! Заступниця! Проповідниця! Мати Тереза! Та що хочу, те й думаю! А думаю я, що це ти її приворожила. Ти! Мілька тобі своє відьмацтво передала, а ти теж комусь мусиш. Не можеш мати своїх дітей, виєш ночами від злості, як та твоя сіра Лелька вила, от і рішила в мене доньку забрати. Ти з неї очисьок своїх ворожійських не зводила, як вона ще малою була. Що вже казати тепер… Дівка майже доросла, роботяща, помічницею тобі стане, до смерті догляне, діло твоє перейме. А хто її народив? Хто ростив? Хто над нею ночей недосипав? І взагалі — яке тобі діло до моїх дітей?
Любка відчула, як гаряча хвиля вдарила в очі, захлеснула мозок, поповзла вниз, до грудей. Ледве стрималася, щоб не кинутися на розпасійовану Зіну, не виштовхати з хати. Але зціпила зуби, провела долонями по обличчю, від чола до підборіддя, стиснула себе за шию, за пульсуючу жилку, що, здавалося, ось-ось розірветься, і сказала, чітко карбуючи слова:
— Ну й темна ж ти, Зіно! Ніби й до школи ніколи не ходила. Ну чого ти ліпиш криве до рівного? Я ж тільки три дні, як приїхала. А ти вже тиждень шукаєш доньку. Не до мене вона втікала, а від тебе. Точніше, від того, хто біля тебе.