— Та ти й за тисячу кілометрів зумієш наврочити. Може, тільки-но зібралася їхати до Сильця, а вже наслала сюди те, що надумала. Але не буде по-твоєму! Не буде! — Зіна раптом змінилася на обличчі, ступила до Насті, заговорила тихо та прохально: — Іди додому, доцю. Удома й поговоримо.
— Мамо! Я не піду! — Настя заплакала, затулила обличчя руками й вибігла в другу кімнату.
— Хочеш зганьбити нас із татом? На все село поговір пустити про нашу сім’ю? У школі вже й так шушукаються. Ну що ж, досі я мовчала, не признавалася людям, що ти, волоцюго, удома не ночуєш, швендяєш де попало, як безпритульниця. Але тепер… Та я зараз у міліцію заявлю. Хай тебе силою звідси заберуть і додому доправлять! І щоб усеньке село бачило! І щоб усі знали!
— А це ще хто кого зганьбив! — Любка зачинила за Настею двері й стишила голос. — Май совість, Зіно. Дитина хотіла руки на себе накласти. А ти й досі нібито не помічаєш, що у твоїй хаті діється й чого вона звідти втікає?
— Накласти руки?.. А чого? — Зіна раптом стихла, часто-часто закліпала очима, ніби в них якесь порохно потрапило.
— А ти не здогадуєшся? Не здогадуєшся, через що й через кого? Дівчинці тільки п’ятнадцятий рік. А твій Петро… Та за цим виродком тюрма плаче. Та я б сама його, своїми руками…
Зіна нарешті відірвалася від порога, пройшла до кімнати й упала на ослін. Плечі її затремтіли.
— Любко! Ой, Любко! Ну прости! Чого це я справді репету наробила? Щось як найшло. Нервенна стала. Прошу тебе… На премилий бік прошу… Не кажи нікому… А той кобеляка… Здогадувалась я, що це через нього вона втікає. Але… Здогад — не доказ. Чого ж вона мені ні слова? Чого тобі, чужій чужаниці, розказала, а мені, матері своїй рідній, ні? Ну що я можу вдіяти? Третій раз розлучатися? А роки ж уже… А четверо дітей… Як я їх на ноги сама поставлю? Ой, Любко! Як жити?
— Залиш поки що Настуню в мене. Боїться вона його. Так боїться, що тіпає її, щойно про нього заговорить. Зараз треба було б заяву в міліцію написати. Та як без її згоди? Хто я, щоб таке на себе брати? У дівчинки мама є. А це було б найправильніше: тоді б твій Петро переселився за грати, де йому й місце, а Настя, може, додому вернулася б. Я казала про це, а воно дурне плаче й плаче. Чи поговору, неслави так боїться, чи тебе з дітьми жаліє. Пожалій і ти її. Отже, так: я мовчу, як риба, а ти не забираєш Настю.
Любка думала, що Зіна знову буде кричати, погрожувати, з кулаками, чого доброго, накинеться. Подумати тільки: Настуня в Любки зостанеться! Але та нічого не відповіла — встала з ослона, притихла, зіщулена, ніби на десяток літ ураз постаріла, і почовгала, ніби не могла ноги від підлоги відірвати. Зупинилася біля порога.
— Прошу — не кажи… нікому… Не треба…
— Гаразд, Зіно. Домовилися. Не будемо клястися, ми вже колись клялися, але ти забула.
Зіна махнула рукою й вийшла з хати. Любка бачила через вікно, як вона переходить заросле травою подвір’я, завертає до містка, повільно прошкує до села.
Колись вони товаришували, сиділи за однією партою, звіряли одна одній усі дівчачі секрети. Під час одного з таких відвертих обмінів таємницями поклялися, що коли одружаться, то стануть кумами й неодмінно хреститимуть усіх дітей одна в одної. Щоб кожна дитина, і Зінина, і Любчина, мала їх обох за мам — одну рідну, а другу хрещену. Відтоді навіть жартома називали одна одну кумасею.
Зіна восьмирічку закінчила, свідоцтво отримала й більше до школи — ні ногою. Вона й так ледве дочекалася останнього дзвінка. Коли в Любки випускний був, у неї вже весілля гуляли. Старі Свірські не дуже схвалювали вибір сина, але й не перечили йому особливо. Артем, за сільськими мірками, був уже старим парубком, а вони онуків хотіли. Щоправда, у Сильце відпускати свого одинака не збиралися — у них же хата краща, господарка багата: і тракторець, і машина, і коней пара. Але Зіна не хотіла жити зі свекрами. Хай її хата не така показна, як у Свірських, але вона в ній після маминої смерті єдина господиня. Та й Артем належатиме тільки їй, а не батькам, які досі його за хлопчика на побігеньках мають і кожен крок перевіряють.
Зіна довго не вагітніла. Свекруха вже сердито губи підтискала: «Оце вибирав наш Артем, вибирав та й вибрав ялову». Зіна аж закипала від того підтискання та нарікання. А коли нарешті народила, здавалося, не стільки зраділа дитині, скільки втішилася своєю перемогою над свекрухою. «Ну що, з’їла, стара печерице? Я тобі ще згадаю ялову!» На хрестинах гуляло все Сильце й майже половина Заозерного. Свою колишню найближчу подругу Зіна за куму не взяла. Нібито свекруха й свекор відрадили: навіщо, мовляв, їхній довгожданій онучці така дивакувата та мовчкувата хрещена? Та й користі з неї — як із бика молока. Родичатися треба з людьми поважними та небідними, щоб на них покластися можна було, щоб завжди могли хрещеницю підтримати, обдарувати. Тож покумилися молоді батьки із сестрою Артемового начальника, яка вже мала свій ресторанчик у районному центрі.