Може, і справді Артемові батьки так розпорядилася, а може, Зіна сама придумала. Хай би там як, а Любку образа аж за серце вхопила. А як же дружба? А як же обіцянка? А хіба можна клятву порушувати? Вони ж навіть зап’ястя собі надрізали й кров змішували. Та вона не випускала свою образу на волю, тримала її в грудях, як кусючу мурашку в кулаку. Любка давно звикла таїти все в собі. Тільки все одно чогось їй здавалося, що вона — Настуньчина хрещена. Щоразу, коли бачила її, аж засвічувалася зсередини: обіймала малу, обціловувала, обдаровувала — то ляльку їй купить, то зайчика з барабаном, то сукенку на іменини принесе, то цукерками пригостить. А як пішла Настуня до школи, Любка стала привозити їй із міста книжки з кольоровими малюнками, якось навіть гарненького наплічника купила, дорогого, такого ще ні в кого з їхніх школяриків не було.
Зіна спочатку сприймала Любчину любов до Настуні спокійно. А вже як про однокласницю поговір селом пішов, як Лука її зрадив, стала обминати. На чоловіка час від часу гримала: чого це він так захищає Любку, може, вона вже і його приворожила, може, він не проти Луку їй замінити? І Настуні наказала нічого від тітки Любки не брати. Коли ж Любка поховала свою новонароджену дівчинку і вдягнулася в чорне, Зіна й зовсім сконозилася — не підпускала подругу до Насті, навіть заговорити з нею не дозволяла. Ніби Любчині горе й неслава могли якось перейти до її дівчинки, заразити її, як вірус грипу чи ангіни. Захворіє, бувало, Настя — значить, це Любка щось поробила, хоче, щоб і в Зіни донька померла. Усміхнеться дівчинка до Любки при зустрічі — Зіні здається, що Любка її на свій бік переманює або, чого доброго, і викрасти хоче.
Артем шоферував у Заозернянському лісгоспі. Багато хто із сільських молодиць заздрив Зіні: чоловік спокійний, непитущий, роботящий, усе, що заробить, — додому, на дружину мало не молиться, донею натішитися не може. Казали, це Зіну доля так нагородила за дитячі роки — росла вона напівсиротою, при хворій матері, скрученій у три погибелі артритом. Може, і зіврочили сільські заздрісниці. Ніхто повірити не міг, що Артем спричинив ту страшну аварію на об’їзній дорозі. Та суд вирішив, що винен таки він.
А вже за рік, як чоловіка посадили, Зіна вийшла заміж удруге. Село несамовито перемивало їй кістки — і за те, що Артема чекати не стала, і що чужу сім’ю розбила. А із Зіни — як із гуски вода. За Артема, казала, вийшла заміж, бо треба було — кожна дівка мусить жінкою стати, мати сім’ю. А от Ростик — то її справдешнє кохання. То й що з того, що вже мав дружину? Вона й старша за Зіну, і лице — як сокирою витесане, і ще й мегерисько сварливе. Розлучився Ростик, бо не любив. А Зіну любить, і від неї, коханої, ніколи не втече.
Новий тато пристарався для Настуні братика, і коли тому виповнився рік, несподівано покинув Зіну з дітьми й повернувся до своєї колишньої. Вона мала на базарі кілька яток. На перших порах Зіна щонеділі їздила до районного містечка, дивилася, як уже не її чоловік торгує білизною і шкарпетками, пробувала його забрати. Та дарма. Трохи поплакала, понарікала, але самою залишалася недовго.
Третій чоловік, Петро, — нетутешній. Не мав ні кола, ні двора, ні роду, ні плоду. Носило його десь майже до сорока років по білому світу, як перекотиполе по пустелі, поки аж прибився якось із чоловічою компанією до Сильця на полювання, зайшов до Зіни води криничної попити, залишився переночувати та й осів у неї. Від нього вона народила хлопчика й дівчинку.
Чужа сім’я — темний ліс. Це точно про Зіну. Хоч у селі, та ще й такому маленькому, кожен — як на долоні, ніхто не знав, що діється в її хаті.
Срібне бабине літо раптово накрила осіння моква. Любка проводжала Настуню до озера, часом сама й переправляла її та ще кількох школярів човном до Заозерного, де школа тепер збирала дітей із чотирьох сіл. Тоді поверталася, ішла до лісу або підладжувала хату.
Відпустка ось-ось закінчиться, і вона мусила прийняти якесь рішення. Коли їхала до Сильця, то думала, що відведе душу, натішиться осіннім лісом, насушить грибів, назбирає ягід журавлини, мохуль по-тутешньому, та й поїде до міста. Але тепер їй дедалі менше хотілося повертатися в тісну кімнату, яку винаймала на околиці Луцька в глухої бабці, у гарячу задуху хлібозаводу. Новий власник підприємства, молодий та ранній, нібито модернізував його, але то все про людське око. Навіть витяжок справжніх грошовитий скнара не встановив — сама декорація для всіляких комісій, які частенько навідувалися з перевірками, але не могли дотямити, що таке обладнання підходить хіба для кухні у «хрущовці», а не для великого заводського цеху. А може, і могли, та не хотіли. Бо що їм до жінок, які вмлівають біля печей, падають із носовими кровотечами?