Їй подобалося будити вранці Настуню, готувати для неї сніданок, проводжати її до школи, виглядати зі школи, мити й розчісувати їй коси. Подобалося дивитися, як вона готує уроки, ходити з нею лісовими стежками, розказувати про помічне зілля та коріння. Вона тішилася, що дівчинка відійшла від своїх страхів, перестала плакати ночами. Не могла вже уявити розлуки з нею. Та й що буде з Настунею, коли вона, Любка, поїде?
Тепер і молодші школярі мусили вчитися в Заозерному, бо початкову малокомплектну школу в Сильці закрили. Зазвичай Зінині хлопці самі прибігали до озера та всідалися в човен поруч із Настею. Але цього ранку з ними прийшла й Зіна. Любка зразу відчула: прийшла, щоб поговорити з нею. Вони мовчки прошкували від озера, плече до плеча, як колись, у шкільні роки. Любка згадувала, як урятувала Зіну від сусідського пса, що зірвався з прив’язі й вибіг на дорогу, як кидалася з кулаками на хлопців, які доводили подругу до сліз своїми кпинами.
Вона завжди була Зіниною захисницею. Якби тоді хтось поставив Зіні такого синця, з-під якого цього ранку визирало її око, Любка йому нізащо б не простила.
— Хочу порадитися, — сказала Зіна. — Більше нема з ким.
— А чоловік? — здивувалася Любка.
— Немає більш чоловіка. Спочатку оскаженів, кричав, руки розпустив. Бачиш, яку цяцьку під оком зоставив на довгу й незабутню пам’ять. А потім злякався, що за Настю можуть дізнатися, і тоді… Якщо, каже, вже посторонні знають… Це я йому про тебе сказала й міліцією пригрозила. От і повіявся. Нібито в Польщу на заробітки. А втім, хто його знає, куди. Хіба йому звикати? Воно, може, і на краще, що повіявся. Хіба це життя?
Я от теж надумала… Ніна Чумакова в гості приїхала. Каже, допоможе в Італії з роботою. Вона давно там, усе вже знає, навіть власну піцерію відкривати збирається. А за рік я б і дітей до себе забрала. Так тепер уже роблять наші жінки. Для дітей заробітчанок там і садочки є, і школи. Ага, до чого це я? Скажи, хай Настя сьогодні повертається додому. І поговори з нею — хай послухається мене. Діло таке… Доведеться їй пропустити рік у школі й побути зі Світланкою вдома. Вона в мене дівчина тямуща, усе вміє — і прати, і варити. Словом, упорається. Я в п’ятнадцять років уже нарівні з жінками в полі працювала, льон брала. А Вітьку з Вадимом можна в інтернат при школі в Заозерному. Дехто з дальніших сіл так і зробив, щоб не доправляти дітей щодня, і забирає їх тільки на вихідні. Як думаєш? Це ж тільки на рік.
Любка сторопіла.
— Ти здуріла, Зіно? Залишити четверо дітей і шукати невідомо чого на чужині?
— Як це — невідомо чого? Щастя я хочу! Простого жіночого щастя! Чоловічої ласки, достатку. На що я тут можу сподіватися? Що тут у мене є?
— А діти?
— Не ятри мені душу, Любко! Кажу ж тобі, заберу їх. Через рік. А не зможу забрати, то хоч грошей зароблю та й вернуся. Діти — це таке щастя, якому потрібно прірву грошей.
— Залишай їх у мене.
— Що ти сказала? — Зіна здивовано глипнула з-під фіолетового синця. — Залишити тобі що? Гроші?
— Дітей!
— Ти ж до міста їдеш.
— Уже не їду, — зітхнула Любка.
За рік Любка тільки раз навідалася до Луцька. Забирала документи з хлібозаводу й заодно возила Гілька, геть осліплого, до клініки лазерної хірургії. Оперували дідові тільки одне око. За друге, сказали, можна буде взятися через якийсь час. «Закапуйте батькові тричі на день, ось це — по одній краплі, а це — по дві. Тільки обов’язково! Не пропускайте. А місяці за три-чотири можете знов приїжджати».
— Чули, дорогенький «тату», що лікар сказав? — нагадала Любка дорогою додому. — Три рази — рано, в обід і ввечері — ви в мене вдома. Як штик! Щоб не шукала я вас то біля озера, то під лісом, то біля Данилового генделика. І про первачок тепер забудьте.