Артем приїхав поговорити з донькою.
Любка виставила на стіл фаршировану щуку (її коронна страва на свята), смажені зелениці, пляшку з вересовою настоянкою. Розмова не йшла: Артем обмірковував, як заговорити з донькою, яку стільки років не бачив. Любка аж тремтіла від самої думки, що Настуня може піти від неї. З Артемовими батьками дівчинка не родичалася, але коли приїхав сам Артем… Батько все ж таки.
Вони того вечора так і не зачепили болісну для обох тему. Артем залишив Настуні новенького мобільного телефона, меншим — торбинку із солодощами та й пішов до озера. Любка провела його, постояла на березі, дивилася, як він умощується в човні, як рвучко й сильно загрібає веслами воду. Вечір видався по-осінньому прохолодним, але без звичного для цієї пори туману. Їй навіть видно було, як Артем приплив до іншого берега. Подумала, як би склалася Зінина доля, якби вона дочекалася чоловіка. Такого чоловіка! Попереду ще більша частина життя, а вона чогось так поспішала, усе кудись бігла. І до своїх тридцяти шести он скільки всього встигла наробити. Та й зазнала ж скільки! Може, і справді знайшла вже в Італії нового чоловіка. А чом би й ні? Зіна завжди була гарненькою. Та й кажуть, що італійці люблять білявок.
Третього дня Артем знову на Любчиному подвір’ї. Навіть до хати не ступив — пішов до сарайчика, біля якого лежала гора колод, і взявся дрова рубати. Любка вибігла на те цюкання: спаленіла, не знала, що казати. Навіщо він? Хіба ж вона сама не нарубає? Чи їй звикати? Але не виривати ж сокиру з Артемових рук. Узялася підбирати нарубані цурпалки й до дровітні носити. Пес Аватар (діти підібрали його в Заозерному, самі ж і назвали) підійшов до гостя, потерся об ногу, ніби визнавав у ньому господаря. Тільки Світланка стояла збоку й насторожено дивилася на дядька, який позавчора пригощав її цукерками.
Того вечора Артем не поплив до Заозерного. А весною вони з Любкою розписалися.
Зіна навідалася в село за п’ять років. Сказала, що раніш ніяк не могла, бо була нелегалкою і її могли вдруге не впустити, депортувати з Італії. Тепер вона легалізувалася, а отже могла вільно переїжджати кордон і жити, де їй заманеться. Артем, тілько-но дізнався про її приїзд, перебрався на кілька днів до батьків — не хотів навіть зустрічатися з колишньою.
А та зізналася, що має чоловіка, але живе з ним «на віру». Антоніо дуже-дуже її любить, ну просто шаленіє від неї. О! Італійці такі пристрасні й так уміють любити! Тільки чомусь не поспішає цей пристрасний з офіційним одруженням. Зіну це вже трохи дратує. Антоніо немолодий та й зі здоров’ям має проблеми: вона ж його після гіпертонічного кризу доглядала, а як на ноги поставила, то й отримала статус неофіційної дружини. Але як раптом із чоловіком щось станеться, то можна залишитися при своїх бубнових інтересах. У нього ж троє дорослих дітей — налетять, як гайвороння, загребуть батькову спадщину, а її запросто з будинку турнуть. Скажуть: іноземка, заробітчанка, доглядальниця батькова. І що вона вдіє? Як свої права доведе? Потрібен папірець. Може, її приїзд в Україну якось допоможе підштовхнути чоловіка до рішення стосовно того папірця. Як? А дуже просто. От побуде трохи сам, нікому буде ні кавусі йому подати, ні улюблених лозаньї та спагеті приготувати, ні обійняти міцно, як він любить, — скучить за нею Антоніо, затужить, зрозуміє, як без неї погано. А коли вона повернеться, він їй ноги цілуватиме й зробить усе, що вона йому скаже.
Любка занесла до кухні кілька пляшок оливкової олії та солодощі, каву хотіла повернути: вони таке не п’ють. Але Зіна рішуче всунула їй упаковку в руки: «Знадобиться, зробиш комусь презент». Вивернула з валізи на диван подарунки для дітей, розклала їх на чотири купки. Але вдома були тільки двоє — Вадим і Світланка. Двоє мали приїхати на вихідні — Настя вже навчалася на другому курсі університету в Рівному, а Вітько поступив до профтехучилища в Луцьку. Вадим подякував за планшет і зразу ж зачинився з ним у іншій кімнаті, а Світланка з подарованою лялькою на руках тихенько сиділа в кріслі. Вона вже давно не гралася ляльками, але не посміла цього сказати. До того ж, не знала, як звертатися до Зіни, бо ж мамою називала Любку, а двох мам не буває. Зрештою зметикувала: