Цей план прийшов до її голови якоїсь із важких безсонних ночей. Уже наступного дня вона розпочала пошуки кандидата на його виконання. Це виявилося справою непростою. Один молодий і дуже амбітний актор уже нібито й погоджувався зіграти роль спокусника не на сцені, а в реальному житті. Але досить було йому почути, про кого йдеться… Не допомогла навіть її обіцянка посприяти з отриманням звання заслуженого артиста, яким він просто марив.
І ось — Сашків син. Від самої миті, коли побачила його з вікна «хонди», Інеса була впевнена: його послало їй саме провидіння. Бонд — це на удачу.
Віка прокинулася від надокучливого шурхоту за вікном. Зіскочила з ліжка, розсунула штори й від несподіванки аж відсахнулася — сонце ніби тільки й чекало її появи: яскраве проміння, віддзеркалене від новесеньких білосніжних шапок на деревах, аж різонуло по очах. Прикрила обличчя дашком долоні й глянула вниз — якийсь чоловік у короткому синьому пуховику та сірій спортивній шапці прогортав доріжку між сніговими кучугурами, що виросли на подвір’ї за ніч. Власне, він її вже прогорнув. Тепер широка дерев’яна лопата шкряботіла об італійську бруківку, уже визволену від снігу, але ще не зовсім очищену. Ось він зупинився, підняв голову й став обводити поглядом вікна другого поверху. Не встигла відскочити від вікна — він побачив її, по-змовницьки всміхнувся, ледь помітно помахав правою долонею в шкіряній рукавичці, а тоді хутко нагнувся й працював далі.
Андрій?! Віка повірити не могла. Як він тут опинився? Випускник юридичної академії найнявся двірником? Цього не може бути. Навіть якби Гарик пообіцяв йому втричі більшу платню, ніж отримує дипломований слідчий, то й тоді б…
Гарик… Згадала його й аж дрижаки пройняли. Добре, що він затримується, дуже добре. Бо якби оце вгледів, як хтось (чоловічої статі!) дивиться на її вікно та ще й рукою махає… Страшно навіть подумати, що б він зараз улаштував. Вона любила ті дні, коли чоловік був у від’їзді. І щоразу благала Бога, аби затримав його надовше. Цього разу Всевишній, здається, почув Віку й несподівано засипав снігом по самі вінця французький Орлі. Учора Гарик телефонував із Парижа, нарікав на жахливу заметіль, бідкався, що не зможе прилетіти додому на їхню річницю. Але що він привезе своїй кицюні!
Холодницький з’явився в її житті такої ж снігової пори. Того дня Жанна Борисівна була якась сама не своя. Нервувала, змушувала дівчат по три рази все мити, шкребти, натирати, ароматизувати. Сама заглянула в кожен закуток, наказала поміняти лампи в солярії — власноруч принесла нові, перевірила, як працює вентиляція в апаратурі. Зрештою зізналася: несподівано зателефонував сам. Хтось там із його знайомих натякнув, що в нього бліднувате обличчя й утомлений вигляд. Як же воно так, мовляв, що пан Холодницький (сам пан Холодницький!), власник кількох престижних фітнес-центрів, де є першокласні солярії, не користується їхніми послугами? Тим більше, що штучна засмага — це не тільки гарно, але й корисно: вітамінчик D, тестостерончик, ну і відповідно таке інше, дуже навіть потрібне чоловікові його віку.
Гарик страшенно нервується, коли йому натякають на вік. Чомусь вірить, що роки обминають його, а старість узагалі не посміє підступитися. Мусить же вона, дурепа зморшкувата, знати, хто такий Гарик Холодницький?! Тож необачно кинуте зауваження про свій не зовсім здоровий вигляд і брак тестостерону сприйняв, як образу. І все ж вирішив трохи засмагнути в солярії, а заодно освіжитися й омолодитися.
Звісно ж, усі послуги будуть йому надані на найвищому рівні. Але хто знає, які забаганки в господаря? Які мухи рояться в його вже посивілій, але такій само, як у юності, ризикованій і здатній на найнесподіваніші рішення голові? Отож і металася туди-сюди їхня завідувачка, схожа на піщаний годинник (тонка, перетиснута розрекламованим гумовим паском талія, пишний бюст і круглий зад).
Віка працювала в солярії при фітнес-центрі лише третій місяць. Жанна Борисівна посприяла — дозволила виходити тільки в першу зміну. Віка була вдячна за цю поступку, бо вечорами ходила на підготовчі курси з хімії — збиралася влітку знову вступати до медичного інституту. Чому завідувачка наказала їй того дня залишитися на другу зміну? Хотіла догодити Холодницькому ще й вродливою працівницею? Сподівалася, що юна дівоча краса розтопить його серце й прихилить боса до їхнього закладу? Мабуть, Жанна Борисівна — таки непоганий психолог. Шкода, що її скоротили в університеті. Викладачка з п’ятнадцятирічним стажем не захистила кандидатську, а всім «незахищеним» новопризначений ректор суворо вказав на двері.