Познайомилися вони у львівському потязі. Віка, набурмосена, як вороненя перед дощем, сиділа біля вікна, приплюснута носом до скла: не хотілося нікого бачити, ні з ким говорити. Хлопець навпроти не зводив із неї очей. То кока-коли запропонував, то яблуко підсунув, то шоколадним батончиком жартома по вустах провів. Зрештою пересів до неї. Вона вперто дивилася у вікно, соромилася показувати своє припухле від сліз обличчя. Але він таки розговорив її. І Віка несподівано для себе розповіла незнайомцеві геть усе. Закінчила медичне училище з червоним дипломом, готувалася до інституту по двадцять годин на добу. Була впевнена, що стане студенткою. І от… Клята хімія… Це несправедливо! Ну чому, чому так?!
— Не сумуй, мала! — він обійняв її за плечі. — Знаєш притчу про дві жабки, які потрапили в горщик із молоком? Одна покірно склала лапки й зразу пішла на дно. А друга сказала: «Я не здамся!» І взялася працювати лапками. Баблялася, баблялася, поки не збила грудочку масла. А тоді сіла на неї верхи, зітхнула й квакнула гордо: «Ось яка я!» Отож, не здавайся.
Про жабок Віка знала. А от де своїми лапками так енергійно працювати, щоб заробити на оту грудочку масла? Безробітних випускників — повні базари. Але туди вона не хоче. Андрій пообіцяв допомогти. Він і влаштував її до Жанни Борисівни, яка за щось там була довіку вдячна його батькові. І на курси записав, сказав, що це найкращі: там такий крутий професор, що хімічка з її училища йому не годна й у слід ступити. Такого друга, як Андрій, Віка ще не мала. Але того, на що вона таємно сподівалася, так і не було: ні квітів, ні палкого освідчення в коханні, ні навіть натяку на якісь серйозні наміри. «Цей рік для тебе дуже важливий. Готуйся до вступу, не марнуй часу, мала!» Мала… Та вона по самі вуха закохалася в нього! Вона б уже й на інститут рукою махнула, якби раптом він… Еге ж, якби тільки він… Але дружиною її зробив інший. Не роздумуючи й навіть її згоди не запитуючи. Тепер вона заміжня жінка. І заміжжя її — на заздрість усім! Гарне заміжжя, нічого не скажеш. Чоловіка десь снігом замело, а вона рада була б, аби та завірюха до самої весни не вщухала.
Поспіхом накинула халат і майнула на подвір’я. Сніг відгорнуто, доріжки поблискують візерунками, викладеними кольоровою бруківкою. Андрія нема. Віка злякалася, що він пішов і не повернеться. Кинулася за будинок, побігла між соснами. Біля конюшні почула нетерпляче кінське іржання та заспокійливий чоловічий голос.
— Андрію! Андрієчку!
— Мала, ти чого в капцях по снігу бігаєш?
Він підхопив її на руки й посадив на коня.
— Тобі Жанна Борисівна сказала, де я? — запитала, поки кінь віз її до будинку.
— Твоя Жанна Борисівна, навіть оком не моргнувши, збрехала, що ти розрахувалася й поїхала на заробітки до Польщі. Але куди саме, їй нібито не зізналася.
— А звідки ж ти дізнався?
Андрій не відповів. Від будинку вже йшов назустріч заклопотаний охоронець.
«Хай би що там хто говорив, а кохання на світі є!»
Молоденька журналісточка, веселоока, руденька, як лисичка, мало не захлинулася від радості й аж задерла свого гострого носика догори. Ніби це вона власноруч урятувала вимираюче на земній кулі почуття від світової катастрофи й тепер поспішає сповістити про це глядачів рідного TV.
«Юна дружина відомого в нашій області бізнесмена та політика втекла від нього з… ким би ви думали? З конюхом! Зі звичайнісіньким робітником, якого зовсім недавно найняли доглядати за породистими скакунами — новим захопленням пана Х. Отож, чоловік повернувся з Парижа, де затримався на кілька днів через негоду, а жінки вже й слід запав. І охорона не допомогла. Як повідомляють достовірні джерела, утікачка не претендує на статки свого багатого чоловіка й забрала з його маєтку тільки те, з чим прийшла до нього…»
Інеса ввімкнула звук до максимуму. Але більш нічого посутнього не почула. Хто ж той бізнесмен і політик, не сказали, імен закоханих утікачів не назвали. Інеса хмикнула: інтригують. Та вже завтра ця таємниця обласного масштабу вилізе на світ Божий, як шило з мішка. Але їй до завтра не треба чекати, вона вже знає, про кого йдеться. Уявила, як лютує Гарик, як бігає по своєму королівству й змітає все на своєму шляху. А може, гасає на котромусь зі скакунів. Надумав на старість власний іподром завести. От Андрій і влаштувався. Заодно й інші роботи виконував: Гарик такий, він байдикувати не дасть, за кожну свою копійчину жили з людей витягне.